Л пам'ятаєш корок, який я підняла пальцями босої ноги й подарувала тобі на згадку? Я підняла його й подарувала тобі, бо ти звільнив мене від шлюбної ночі в спальні, від тієї темної камери тортур, про яку я знала з романів, про яку мені нашіптували приятельки, від якої мене застерігали черниці. Над моїм чолом звисали гілки лози, я бачила її сріблясте листя перед самими очима, потемнілими й блискучими, пароплави гули на мою честь, гукали мені, що я вже не Дівчина, западали сутінки, починався осінній вечір, усі баржі вже давно стали на кітви цю, матроси зі своїми дружинами сходили хисткими містками на берег, і я вже жадала того, чого недавно боялася. А проте на очі мені набігали сльози, бо я відчувала себе негідною своїх предків, які соромилися робити з обов'язку собі втіху. Ти наліпив мені на чоло й на сліди від сліз лозове листя, ми лежали на березі річки, і мої ноги торкалися очеретин та пляшок, у яких дачники слали вітання тим, у кого мешкали влітку. Звідки взялися всі ті коробочки з-під крему на взуття, що тим кремом чистили — черевики, яким матроси надавали блиску, готуючись зійти на берег, чи чорні шкіряні торби їхніх жінок, з якими вони йшли купувати харч, чи дашки кашкетів, що потім поблискували в сутінку, коли ми сиділи на червоних стільцях у Трішлеровій пивниці? Я милувалася чудовими руками молодої господині, що принесла нам смажену рибу, вино й салат, такий зелений, що аж очам було боляче дивитися на нього,— руки тієї молодої жінки через двадцять вісім років обмивали вином посічену дротяним гарапником спину мого сина. Не треба тобі було гримати на Трішлера, коли він подзвонив по телес}юну, щоб повідомити нам про лиху пригоду з Робертом. Повінь, повінь, мені завжди кортіло кинутись у неї, щоб вона понесла мене до сірого обрію. Заходь, хай із тобою зайде щастя, але не цілуй мене, не ламай мого кораблика. Ось тобі кава, солодка й гаряча, така, як ти любиш пити після обіду, міцна кава без молока, а ось сигари по шістдесят пфенігів за одну, мені їх дістав Гуперте. Поміняй календар у своїх очах, старий, я ж не сліпа, тільки божевільна, й можу прочитати, яка дата стоїть на календарі у вестибюлі: "6 вересня, 1958 рік". Я не сліпа і знаю, що це не спритні перукарі надали тобі такого вигляду. Граймося разом, вклади календар назад в очі й не розповідай мені про свого прекрасного білявого онука, що успадкував серце матері та розум батька й тепер відбудовує замість тебе абатство. Він уже здав екзамен на атестат зрілості? Він вивчатиме статику? А тепер відбуває практику? Вибач, що я сміюся, я ніколи не надавала ваги будівлям. То тільки порох, ущільнений, сконцентрований порох, перетворений у споруди, оптична омана, фата-моргана, приречена на те, щоб стати руїнами. Перемогу не дарують, її треба здобути. Я прочитала це в місцевій газеті сьогодні вранці, перед тим, як мене забрали сюди. "Над майданом здіймається хвиля радості... Всі, сповнені щирої довіри, прислухаються до кожного слова... Раз по раз чути схвильовані, захоплені вигуки". Прочитати тобі?
У тебе не сім разів по сім онуків, а лише два рази по одному чи раз по два, і вони не будуть користуватися привілеями, я пообіцяла це Едіт, ягняті божому, вони не приймуть причастя буйвола, і хлопець не вчитиме в школі вірша:
Хвала ударам тим, що доля завдає, Бо кожне лкхо душу нам кує...
Ти читаєш надто багато столичних газет, і вони тобі в різних одмінах подають буйвола: в сухарях, із солодкою, кислою і бозна ще якою підливою, ти читаєш надто багато газет для високоосвічених, а треба читати місцеві газетки, з них ти можеш щодня наковтатися тієї погані в чистому, натуральному вигляді, не присмачену й не підроблену, подану з найкращими намірами, які тільки можна собі уявити. В тих твоїх столичних газетах нема таких гарних намірів, вони всі просто боягузливі, а ці щирі й відверті. Прошу тебе, не треба ніяких привілеїв, не треба жаліти себе. Ось послухай, що про мене написано. Вірш зветься "Матері полеглих":
Ми вас обожнюєм, своїх святих. Та біль у серці вашому не стих...
Я свята, і біль у моєму серці не стих. Мій син, Отто Фемель, поліг. Пристойність, пристойність, честь, вірність, а сам виказав нас поліції* від нашого сина раптом лишилася сама оболонка. Не треба жаліти себе, не треба ніяких привілеїв. Абата вони, звичайно, пожаліли, він же теж прийняв причастя буйвола. Пристойність, лад, честь. На пагорбі, з якого видно чудову долину Ні од ченці зі смолоскипами в руках відсвяткували початок нової ери, ери жертв і страждань, і в них знов з'явилися три пфеніги на булочку і п'ять пінітів на шматок мила. Абат здивувався, що Роберт не захотів узяти участі в святі. Вони виїхали розгарячілими кіньми на пагорб і запалили багаття. Для цього вони вибрали день сонцестояння. Багаття мав підпалити Отто. Він засунув запалений смолоскип у купу хмизу, і ті самі уста, що вміли так гарно співати "Rorate соеіі", заспівали пісню, яка, сподіваюся, ніколи не злине з уст мого онука: "Тремтять порохняві кістка*,— твої кістки ще не тремтять, старий?
Поклади голову мені на колінаг закури сигару, ось тут стоїть чашка з кавою,, ти її можеш досягти рукою, заплющ очі, погаси календар у своєму погляді, подрімай, а потім проказуватимем свою молитвуг що зветься "А пам'ятаєш?". Згадаємо ті роки, які ми прожили за містом, у Блесенс}>ельді, Де кожен вечір здавався суботнім, де люди їли смажену рибу в невеличких пивничках, картопля нитки просто біля яток і морозиво біля візочка продавця, щасливі люди, яким дозволено було їсти руками,— мені цього ніколи не дозволяли, поки я жила вдома, а ти дозволив. Грали катеринки, рипіли каруселі, я все те слухала, бачила й відчувала, що тільки минуще може тривати довго. Ти визволив мене з того страшного будинку, де Кільби просиділи чотириста років, даремно пробуючи вирватися на волю. Вечорами в неділю я сиділа в альтанці на даху, а вони пили вино у садку внизу. Там збиралося то чоловіче, то жіноче товариство, і я чула у верескливому жіночому сміхові те саме, що й у басистому чоловічому: відчай. Коли вино розв'язувало язики, звільняло їх від табу, коли запах літнього вечора визволяв їх із в'язниці лицемірства, той відчай ставав видимим. Вони були ані досить багаті, ані досить бідні, щоб відкрити для себе єдине, що може тривати довго: минущість. А я тужила за ним, хоч була вихована для всього неминущого: для шлюбу, для вірності, честі, для подружньої спальні, яка стає подружньою не з вибору, а тільки з обов'язку. Поважність у кожному вчинку, будівлі, порох, перетворений у споруди,— а в мене у вухах звучало, ніби звабливий поклик шумливої річки під час повені: нащонащонащо? Я не хотіла поділяти їхнього відчаю, не хотіла дістати в спадщину той морок, який вони передавали від покоління до покоління, тужила за білим, легеньким причастям ягняти божого й намагалася, співаючи "Mea culpa, mea culpa, mea maxima culpa", вибити з грудей прадавню спадщину мороку й насильства. Коли я поверталася з церкви і клала в сінях свій молитовник, батько саме встигав ще поцілувати мене, а потім я чула, як його гучний бас віддаляється до контори. Мені було п'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, і в материних очах я читала суворе очікування: її саму кинули на поталу вовкам, то, може, мене доля вбереже від цього? А вовки вже підростали, охочі до пива, в гімназійних і студентських кашкетах, гарні й не такі гарні, а на мені тяжіло страшне прокляття: я бачила їхні руки, їхні очі й знала, який вигляд вони матимуть у сорок, у шістдесят років, бачила сині жили на їхній шкірі, відчувала, що їх ніколи не торкнеться чар суботнього вечора: поважні батьки родини, свідомі своєї відповідальності, вони охоронятимуть закони, вчитимуть дітей історії, рахуватимуть гроші, завжди будуть за політичну розважність. Вони всі були приречені прийняти причастя буйвола, як мої брати. Вони й замолоду не були молодими, тільки одне могло надати їм блиску й величі, огорнути їх міфічним серпанком — смерть. Час тільки на те й існував, щоб понести їх назустріч смерті, вони винюхували її, і все, що тхнуло смертю, було для них добре, вони самі тхнули смертю, гнилизною. Смерть причаїлася в нашому будинку, я бачила її в очах тих, кому мене мали кинути: юнаків у гімназійних і університетських кашкетах, в очах охоронців закону. Тільки дві речі були заборонені: прагнення до життя і гра. Ти розумієш мене, старий? Гру вважали смертельним гріхом, але не спорт ,— із ним вони мирилися, він підтримує в тілі бадьорість, зберігає грацію і красу, додає вовкам апетиту. А ще добре діло іграшкові кімнати: вони виховують інстинкти господині й матері. Вміти танцювати також добре, це цінується на ринку, але танцювати у своїй кімнаті без нікого, в самій сорочці — гріх, бо це вже був не обов'язок, а втіха, зате на балах юнаки в університетських кашкетах могли спокійно обмацати мене в темних сінях, а коли ми після прогулянок на природу поверталися додому, я навіть повинна була в лісових сутінках витримувати їхні не вельми сміливі пестощі,— ми ж бо не святенники. Я молилася, щоб прийшов той, хто врятує мене від смерті у вовчому кишлі, молилася, приймала біле причастя і бачила тебе у вікні в майстерні навпроти. Аби ти знав, як я тебе кохала, аби ти міг уявити собі це, то не підводив би тепер очей, не показував би мені календаря і не поривався б розповісти, що мої онуки за цей час виросли, що вони розпитують про мене і не забули мене. Ні, я не хочу їх бачити. Я знаю, що вони люблять мене й що була тільки єдина можливість урятувати мене від убивць: оголосити божевільною, але що було б, якби зі мною сталося те, що з матір'ю Греца? Мені пощастило в цьому світі, де один помах руки може коштувати людині життя, де тебе можуть або врятувати, або віддати на смерть, оголосивши божевільною. Я ще не хочу вернути з себе ті роки, які мені довелося проковтнути, не хочу бачити Йозефа двадцятидвохрічним, зі слідами вапна на штанях, з гіпсовими плямами на піджаку, прекрасного юнака, що вимахує лінійкою і носить під пахвою згорнуті в рурку креслення, не хочу бачити дев'ятнадцятирічну Рут, що читає "Підступність і кохання". Заплющ очі, старий Давиде, згорни календар, ось твоя кава.