Більярд о пів на десяту

Страница 40 из 80

Генрих Белль

Я ловлю тебе на слові. Хай це буде не сьогодні, не завтра, але не зволікай. Я наберуся терпцю. Ти не пам'ятаєш свого брата Генріха? Тобі вже було майже два роки, як він помер. Ми тоді тримали пса, що звався Бром, ти вже, мабуть, забув його. Він був такий старий і мудрий, що коли ви з Генріхом допікали йому, не дратувався, хоч йому й боліло, тільки сумнішав. Ви чіплялися за його хвіст, і він тягав вас по кімнаті, але ти вже, мабуть, не пам'ятаєш цього. Квітки, які ти мав покласти на Генріхову могилу, ти викинув з вікна карети. Ми залишили тебе перед брамою кладовища, дозволили тобі сісти на передок і потримати віжки. Ті віжки були з чорної шкіри, потріскані по краях. Бачиш, Роберте, ти пам'ятаєш і собаку, і віжки, і брата... А солдатів, силу-силен-ну солдатів, не пригадуєш. Вони йшли по Модестгасе, тягнучи за собою гармати, і перед готелем звертали на вокзал. Батько взяв тебе на руки і сказав:

— Війна скінчилася.

Плитка шоколаду коштувала більйон, потім цукерок став коштувати два більйони, гармата — стільки, як півхлібини, кінь — стільки, як яблуко, ціни все росли, а тоді в людей не лишилося навіть п'яти пфенігів, щоб купити найдешевший шматок мила. Це не могло довести до добра, Роберте, та вони й не хотіли, щоб це довело до добра. Солдати все йшли і йшли через Модестську браму і стомлено звертали на вокзал, ішли пристойно, і пристойно несли перед собою транспаранти з ім'ям великого буйвола — Гінденбурга. Він подбає, щоб знов настав лад, до останнього подиху дбатиме про лад. Він справді помер, Роберте? Не можу повірити цьому. "Вкарбоване в пам'ять, залізо і мідь, воно перебуде навалу століть". Коли я бачу на марках його відвислі буйволячі щоки, мені здається, що він закликає нас до єднання. Кажу тобі, Роберте, він ще завдасть нам клопоту, ще покаже нам, куди веде розважність політиків і розважність фінансистів. Кінь коштував стільки, як яблуко, цукерок коштував більйон, а тоді в людей не лишилося навіть п'яти пфенігів, щоб купити шматок мила. І все відбувалося пристойно. Я бачила й чула, як вони йшли з його ім'ям на транспарантах і на устах. Дурний, як чобіт, глухий, як тетеря, він дбав про лад. Пристойність і ще раз пристойність, честь і вірність, залізо і сталь, гроші і зруйноване сільське господарство. Будь обережний, синку, там, де парує рілля і шумлять ліси, прийматимуть причастя буйвола, будь обережний.

Не думай, що я божевільна, я добре знаю, де ми: в Денклін-гені, он там, бачиш, між деревами вздовж синьої стіни веде дорога до того місця, де повзуть, як жуки, жовті автобуси. Мене привезли сюди, бо я морила голодом твоїх дітей після того як птахи, що шугають у небі, вбили останнє ягня. Йде війна, час рахують за присвоєнням чергових звань, ти був лейтенантом, коли йшов на фронт, а через два роки став обер-лейтенантом. Ти ще не капітан? Цього разу вони тебе не підвищуватимуть у званні чотири роки, а може, й шість, тоді ти станеш майором. Вибач, що я сміюся, не зайди надто далеко з тими своїми с]юрмулами, якими ти забив собі голову, не втрачай терпцю й не користуйся ніякими привілеями. Ми не їмо ані на крихту більше від того, що видають на картки, Едіт згодна зі мною, їж те, що їдять усі, носи те, що носять усі, читай те, що читають усі, не дозволяй собі нічого понад те, що мають усі,— ні масла, ні одягу, ні віршів, які люб'язно пропонуватиме тобі буйвол. Повна дарунків їхня правиця, це завжди хабарі, хоч би якою монетою їх давали. Я не хотіла, щоб і твої діти користувалися привілеями, хай відчують на своїх устах смак правди. Але вони забрали мене від дітей. Цей дім зветься санаторієм, тут божевільних не б'ють, не ллють на них холодної води, не надягають на них без згоди родичів гамівної сорочки. Думаю, ви не погодитесь, щоб її надягли на мене. Я навіть можу виходити, коли захочу, бо я безпечна, цілком безпечна, синку, але я не хочу виходити, не хочу бачити, які надворі часи, не хочу щодня відчувати, що вони вбили в ньому прихований сміх, зламали потаємну пружину потаємного годинникового механізму. Він, скажу тобі, почав раптом надавати ваги своїй особі, став дуже врочистий. Скільки вимуровано тієї цегли, цілі гори, вирубано цілі ліси на будівельний матеріал, а бетону... тим бетоном можна було б засипати Боденське озеро. В будівництві вони шукають забуття, це як опіум. Ти собі не уявляєш, скільки такий архітектор може набудувати за сорок років,— я зчищала щіткою сліди вапна з його холош і гіпсові плями з капелюха, він курив сигару, поклавши голову мені на коліна, і ми без кінця проказували молитву, що звалася "А пам'ятаєш". "А пам'ятаєш, як тисяча дев'ятсот сьомого року, чотирнадцятого, двадцять першого, двадцять восьмого, тридцять пятого" —і завжди згадували або якесь будівництво, або чиюсь смерть. "А пам'ятаєш, як померла мати, пам'ятаєш, як помер батько, Йоганна, Генріх? Пам'ятаєш, як я будував абатство Святого Антонія, церкву Святого Серватія, церкву Святого Боніфація, церкву Святого Модеста, греблю між Гайлігенфельдом і Блесеж|)ельдом, пам'ятаєш, як я будував монастир для білих братів, і монастир для рудих братів, і будинки відпочинку для сестер-жалібниць",— і кожна згадка звучала для мене як "Господи, помилуй нас!" Будівництво йшло за будівництвом, смерть за смертю, він став рабом легенди, яку сам створив, не міг відступити від неї ні на крок: щоранку снідав у кав'ярні "Кронер", хоч волів би поснідати з нами, випити кави з молоком і з'їсти скибку хліба. Йому ж зовсім не треба було того звареного некруто яйця, грінки й огидного сиру з перцем, але він уже почав думати, що не може без них обійтися. Я боялася за нього. Він сердився, коли не отримував великого замовлення, а раніше радів, коли отримував, розумієш? Це складна математика, коли тобі добігає п'ятдесят, шістдесят і ти стоїш перед вибором: або задовольнити на власний пам'ятник свою природну потребу, або звести на нього очі з глибокою пошаною. Тут уже самої іронії не вистачить. Тобі тоді минув вісімнадцятий, а Отто шістнадцятий, і мені було страшно за вас. Я стояла з вами, як сторожкий птах із пильними очима, в альтанці на даху, тримала вас на руках, коли ви були немовлятами, тримала за руку, коли ви стали малими дітьми, трималася біля вас, коли ви переросли мене, і спостерігала, як на вулиці внизу проходила наша доба під звуки маршу. Все кипіло, люди билися одні з одними, платили більйон за цукерок, а потім не мали трьох по^енігів на булочку. Я не хотіла чути прізвища їхнього рятівника, але вони носилися з тим буйволом, наліплювали марки з його зображенням на листи і проказували свою молитву: пристойність, пристойність, честь, вірність, переможені, але непереможні, лад. Дурний, як чобіт, глухий, як тетеря, Жозефіна в батьковій конторі проводила ним по мокрій губці й наліплювала його у всіх кольорах на листи, а мій маленький Давид снав, він прокинувся аж тоді, коли ти зник, коли він побачив, як за те, що ти передаси з рук у руки пачечку грошей, загорнутих у газету, своїх власних грошей, хтось може заплатити життям, коли від його сина залишилась раптом сама оболонка — віра, честь, пристойність,— аж тоді він прокинувся. Я застерігала його від Греца, але він казав: