Потім Павлику надійшов іще один лист.
"Це, брате, така сумна подія,— писав Гліб.— Бурового майстра Захарова й шофера Савушкіна, Кещиного батька, судитиме товариський суд. А мене й Любу Смирнову записали у свідки. Річ у тім, що Захаров часто пив горілку. Його вмовляли, виховували, але він однаково пив собі далі. Тоді ухвалили так: не продавати йому горілки в крамниці експедиції.
Якщо витерпить, то добре, а ні — хай собі їде. Набридло з ним панькатися. Напередодні пожежі Люба зустріла шофера Савушкіна, він щойно приїхав катером зі Стрілки. Вони зупинилися. Люба запитала Савушкіна про Кешку. І тої миті до них підійшов Захаров. Неголений такий, заспаний.
— Привіз? — запитав Захаров у Савушкіна.
Люба помітила, що Савушкін підморгнув йому.
Вона ніяк не могла зрозуміти, чому той йому підморгує. А Савушкін знову підморгнув.
— Ходімо,— сказав Захаров.— На нас чекають.— Він засміявся.— Нетерпеливі склянки на нас чекають!
І тільки тоді Люба побачила, що кишені штанів у Савушкіна дуже відстовбурчені. Там були пляшки. Тепер їй усе стало зрозуміле: вони квапилися пити горілку. А Потім Захаров бігатиме селищем і горлатиме різні пісні.
Всі дивувалися, звідки Захаров бере горілку, якщо в крамниці експедиції йому її не продають. Виявляється, йому Савушкін привозить. Савушкін — такий добрий Савушкін, Кещин батько,— і дурить усіх.
— Савушкін! — гукнула Люба.— Почекайте!
Савушкін зупинився, а Захаров пішов собі далі.
— Савушкін, навіщо ви привезли горілку?
Савушкін зробив великі очі.
— Та яка ж це горілка? Що ти! Хіба горілку можна? Пару пива взяв, спрага мучить.
Він брехав, і Люба не стала його слухати.
— Любо! Ти зачекай отак суворо. Ти нікому не кажи... про пиво. Захаров ублагав. А тепер, сама розумієш, виникнуть зайві балачки. Адже ти тямуща дівчина.
Любі треба було б розповісти про це відразу, а вона не розповіла. Пошкодувала Кешку. А Захаров напився під час зміни, видно, закурив і кинув палаючого сірника. Отож бурова і згоріла. Потім, коли Люба всім розповіла, що Савушкін возив горілку Захарову, то він обізвав її зрадником. Отакіто справи, брате. А суд буде завтра. Після суду я тобі напишу.
Батько".
* * *
Рита прала вдома білизну, потім прасувала білизну, потім читала книжку. Від* Гліба листа не було — видно, ще суд не відбувся. А може, погода нелітна, і тому немає листів.
На морі другий день бушував шторм. Купатися було не можна, хвилі захльостували пляж, вони розбивалися об каміння й падали на набережну дрібним дощем.
Павлик бігав під цим дощем.
— Недобре,— сказав старшина Нанба.
— Що недобре? — здивувався Павлик.
Знову цей Нанба чіплявся до нього.
— Це не зауваження.— Нанба навіть усміхнувся.— Дружня порада. Недобре так довго бігати під цим дощем. Вода холодна, можна застудитися.
— Та що ви! — відповів Павлик.— Вода тепла. У нас улітку в Єнісеї вода в десять разів холодніша, а я й то купаюся.
— Отже, ти здалеку, із Сибіру?
— Із Сибіру. В мене мати з батьком геологи.
— Ай-ай-ай! — сказав Нанба.— Така вродлива жінка — і раптом геолог.
— А що ж тут надзвичайного? — запитав Павлик.
— Нічого надзвичайного. Багато хто гадають, що вродливі жінки не вміють працювати,— мовив збентежено Нанба.— Відсталі люди.
— Воює мантія,— сказав Павлик і кивнув на море.
— Що ти сказав? — перепитав Нанба.
— Мантія, кажу, воює.
— А,— мовив Нанба.— Що це ще за мантія?
— На глибині п'ятнадцяти кілометрів у землі є розплавлена маса. її температура близько двох тисяч градусів. І вона іноді починає бушувати. Ну, й тоді на морях починаються шторми та урагани або раптом вулкани вивергаються. Коли я виросту великий, ми з батьком,— Павлик на мить замовк,— і з матір'ю теж будемо займатися глибоким свердлуванням, щоб відкрити таємницю мантії.
Повз них пройшов Валентин Сергійович. Павлик привітався з ним.
— До речі, цей громадянин мені рішуче не подобається,— сказав Нанба.
— Чому? — запитав Павлик, хоч і йому "цей громадянин" зовсім не подобався.
— Людина, яка щороку приїздить на курорт "соло", тобто сама, не викликає в мене захоплення. Де його дружина й діти? Недобре, якщо людина думає тільки про власну персону.
Коли Павлик прибіг додому, то застав у них Валентина Сергійовича.
— Валентин Сергійович,— сказала Рита,— запрошує нас у кіно. Швидко перевдягнися — й ходімо.
Павлик поглянув на чоловіка "соло". Той був одягнений у вузенькі штани та білу шурхітливу сорочку, а на шиї у нього була пов'язана чорна хустка. Він був високий, з дужими руками.
Але Павлик дивився на нього, а бачив батька. У старому костюмі, в якому той ходив у будні та на свята. В нього ніколи не було зайвих грошей, бо зайві гроші всі ці десять років він відкладав на свої експедиції у тайгу.
— То чого ти зволікаєш? — сказала Рита.— Збирайся швидше.
— Я не піду в кіно.— Він хотів сказати матері, що йому зовсім не хочеться йти в кіно з Валентином Сергійовичем, але побоявся прямо сказати так і додав: — Краще я посиджу вдома, а потім піду на пошту.
Валентин Сергійович промовчав. Взагалі-бо, йому було байдуже, піде Павлик у кіно чи не піде.
— Я не буду тебе вмовляти,— сказала Рита.— Якщо хочеш, сиди вдома.
І вони пішли — Рита і Валентин Сергійович.
* * *
На пошті Павлик одержав нарешті лист від батька. Лист був дуже довгий, і Павлик його довго читав.
"Суд над Савушкіним і Захаровим відбувся і завдав багато прикрощів,— писав Гліб.— Захарова звільнено з роботи й виключено з експедиції, а Савушкіну оголошено догану. Ну, взагалі, я зараз тобі опишу все докладніше, щоб ти сам усе зрозумів.
Того дня я встав рано-вранці, хвилювався перед судом: Кешку мені було шкода. Він останні дні тікав од мене й Люби. Встав я й подався в їдальню. А там у вікні, де видають другі страви, працює Кещина мати — Ганна Семенівна Савушкіна. Колись вона завжди зустрічала мене привітно й намагалась якнайбільше накласти їжі. Навіть ніяково було, стільки вона накладала мені їжі. Цілу гору моєї улюбленої смаженої картоплі.
Підійшов, усміхнувся. Хотілося її підбадьорити й себе, ніби все між нами, як і колись.
— Добридень, Ганно Семенівно,— кажу.
А вона вдає, ніби мене не помічає. Дивиться повз мене.
— Ганно Семенівно,— кажу,— ви чому ж на мене сердитеся? Ваш чоловік повівся нечесно, а ви сердитеся. Не чекав я від вас такого.