— А втім, може, вона пішла, наприклад, на базар. Авжеж, вона пішла на базар. Зараз ти встанеш, і я тобі відкрию якусь таємницю.
Павлик одягнувся, і вони вийшли в сад. Дідусь підійшов до мигдалевого дерева й сильно струснув його. Потім підбором чобота розтрощив шкарлупу одного мигдалевого горіха, підняв серцевину й віддав хлопчикові.
— Скуштуй,— сказав дідусь.
Павлик скуштував.
— Смачно? — запитав дідусь.
— Гірко,— відповів Павлик.
— Це з незвички,— сказав дідусь.— Але річ не в цім. Ми беремо кісточки мигдалю — бачиш, які вони гарні, довгасті та пласкі,— сушимо на сонці, а потім гострою, гарячою голкою пробиваємо два отвори й нанизуємо на капронову нитку. А потім ми фарбуємо мигдалеві кісточки в ніжні кольори. Виходять пречудові буси. Такі буси носили грузинки тисячу років тому. А далі: ти ці буси даруєш матері. Сини завжди повинні щось дарувати матерям.
— Дякую,— сказав Павлик.— А чи не можна це сьогодні зробити?
— Ні, не можна,— сказав дідусь.— Сирий мигдаль лусне від голки, а прогрітий сонцем мигдаль міцний, як граніт. Кажуть, що в жінки, яка носить буси з мигдалю, добре й ніжне серце. Мигдаль віддає їй свої запаси сонячного тепла. А тепер іди зустрічай матір.
Павлик кинувся був до виходу, але спохопився, що він знову без сорочки.
— Добре б старшині Нанбі поносити такі буси,— сказав Павлик.— А то проходу не дає. Вчора затримав мене тільки через те, що я був без сорочки.
— Старшина Нанба сувора людина. Він на державній службі,— відповів дідусь.— А лишень не поспішай судити про людей з першого погляду.
— Атож "з першого погляду". Без сорочки не можна, насінням на вулиці смітити не можна, у футбол на пустирі грати не можна...
— Важке життя,— мовив дідусь.— Важке життя. Ні, не в тебе, в Нанби. Повсякчас робити людям зауваження.
* * *
Павлик подався до пошти. Матері там не було, вона, мабуть, пішла на базар.
— Скажіть, тут не було моєї матері? — запитав Павлик у дівчини, яка видавала листи "до запитання".
— Була. Але вона вже давно пішла, а щойно вам надійшов лист.
Це був знову лист од Гліба, й знову Павликові. "Нічого,— заспокоїв себе Павлик,— незабаром і мати почне одержувати листи. Адже не може батько й справді не відповісти їй".
"Радість, радість, радість! — писав Гліб.— Тисяча разів радість! Сейсмічна розвідка показала, що в нашому районі є великі поклади залізної руди. Ти розумієш, яке це щастя! Десять років я шукав руду. Десять років я шукав її й переконував усіх, що вона є. Лише десять років. Словом, це дурниця, й мені було зовсім неважко. Подумаєш, лише десять років! Як добре, що не двадцять, що не все життя, що не два людських життя! Адже я іноді думав, що не встигну її знайти й тобі доведеться провадити далі мої пошуки. А тепер, тепер ми візьмемося до чогось більш значущого. Ми візьмемося до надглибокого свердління. Пройдемо в земну кору до п'ятнадцяти кілометрів і дійдемо до мантії. Яке гарне й стародавнє слово "мантія"! Наша земля у сліпучій, вогненній мантії з температурою одна тисяча дев'ятсот градусів жари. І ми з тобою ввійдемо в цю мантію. І прихопимо з собою Кешку й Любу. Будь ласка, рости швидше.
Твій Гліб".
* * *
Павлик прочитав лист удруге. Від радості в нього навіть запаморочилось у голові. Нарешті, нарешті батько таки знайшов руду!
Павлик вискочив на вулицю й побіг у бік базару, потім вирішив, що, мабуть, мати вже повернулася додому, й кинувся в протилежний бік.
І тої миті він побачив її далеко поперед себе.
— Рито, Рито! — загукав Павлик і кинувся її наздоганяти.
Але по дорозі до Рити його перехопив старшина Нанба. Таке вже собі місце вибрав старшина, що на базар ідеш — проходиш повз Нанбу, до моря йдеш — теж проходиш повз Нанбу.
— Знову порушуєш порядок!
— У мене лист,— несміливо сказав Павлик.
— Лист не дає тобі права репетувати на вулиці, наче дикому гірському козлу. Спочатку репетуєш, потім будеш дерева об'їдати, а потім людей кусати. Так виходить?
— Не буду я нікого кусати,— сказав Павлик.
— Це ще невідомо,— відповів Нанба.
Рита помітила Павлика й повернулася.
— Товаришу старшина...— сказала Рита.
— Одну хвилину, громадянко...
— Але це мій син...
— Однаково одну хвилину почекайте. Ваш син хуліганить, і я повинен з ним переговорити. До речі, коли цього не робите ви...
Рита хотіла обуритися, але потім вирішила, що ліпше просто помовчати.
— Я тобі роблю третє зауваження, хлопчику,— сказав Нанба.— Всі люди звичайно попереджають три рази, а потім уживають рішучіших заходів. У мене інше правило: я попереджаю чотири рази, а тоді вживаю рішучіших заходів. Раджу тобі надалі не хуліганити.— Нанба козирнув їм і повагом пішов собі.
— Рито! — сказав Павлик.— Гліб знайшов руду!
Рита схопила лист і прочитала його один раз, потім удруге. Знову про неї жодного рядка, навіть жодного піврядка, немовби її немає на світі.
— Павле,— сказала Рита,—ми приїхали сюди купатися в морі й загорати, а не тинятися вулицями й слухати повчання нетямких міліціонерів.
Вона йшла дуже швидко, занадто швидко. Павлик ледве встигав за нею. Всім було відомо, що в Рити довгі ноги. Вона тому вигравала вже п'ятий рік підряд перше місце в місті з ковзанів.
Вони прийшли на пляж. Точніше, прийшла Рита, а Павлик прибіг. Рита на ходу скинула сукню й черевички і кинулася в море. І плавала там цілі дві години. Вона лягла на спину й лежала нерухомо. А якщо до неї хтось підпливав, вона одразу ж пливла ще далі в море й знову лягала на спину. Словом, зрештою вона запливла так далеко, що неподалік від неї з'явилися дельфіни. І тоді до неї підплив на човні матрос рятувальної служби й попросив її повернутися на берег.
Усі, усі на пляжі дивилися, як Рита пливла до берега у супроводі човна.
Нарешті вона вийшла на берег. А матрос — як зблизька виявилося, хлопчина років чотирнадцяти — сказав їй у спину:
— Прошу вас, громадянко, так далеко більше не запливати.
Найгірше, коли роблять зауваження при всіх. Це Павлик знав чудово. Проте Риті було не до зауважень.
* * *
За кілька днів од Гліба надійшов новий лист.
"Цієї ночі скоїлося лихо. Я прокинувся від дзвонів. Одягнувся миттю й вискочив. Бачу — горить моя бурова.
Кинулися всі її гасити, заливали водою, але пізно. Згоріла дощенту. Буровий майстер Захаров заснув. Він ледве встиг вискочити з вогню. Новий дизель, той, що я привіз із міста, у вогні лопнув. Тепер будуть розбиратися, що та як. А ми ж майже просвердлили до контрольної глибини, до семисот метрів. А тепер треба починати все спочатку".