Вона мовчить. Простягнув я їй чек на сніданок. А вона мені подає сніданок, але на тарілці замість цілої гори моєї улюбленої смаженої картоплі — жменька локшини. Але ж вона знає, що я цю локшину ненавиджу. Прикро стало. Плювати мені було й на картоплю, й на локшину... Я ж бо від хвилювання і їсти не хотів. Але прикро було, що Ганна Семенівна виявилася такою нерозумною жінкою.
"Невже,— думаю,— не розуміє, що Захарова й Савушкіна по заслузі судять?"
Повернувся додому. Там на мене вже чекала Люба.
— В мене Кешка був,— сказала Люба.
— Дуже добре,— кажу.— Як він, чому не заходить?
— Він просив за батька. "Ти скажи на суді, ніби ти не бачила, що в них було в пляшках,— сказав він.— Може, там насправді було пиво, а не горілка. І тоді батька виправдають". А як же справедливість? — запитала я його. Сам казав, що справедливість — це найголовніше у житті.
— То що ж Кешка?
— А Кешка сказав, що справедливість тут ні до чого. "За справедливість треба боротися, каже, коли через одну людину страждає інша". А тут ніхто не страждає.
— Ні, Любо,— сказав я.— Кешка помиляється. Справедливість і у великому, і у дрібному однакова. А ми зараз боремося з тобою за найбільшу справедливість, за справедливість, яка потрібна не тільки тобі або мені, а всім-всім людям. Кешка це зрозуміє, і Ганна Семенівна, і, може, навіть Савушкін зрозуміє.
Суд відбувся біля контори, просто на вулиці. Зібралося багато людей. Вони про щось розмовляли й чекали на суд.
На конторському ганку стояв стіл, накритий червоною тканиною, а праворуч і ліворуч од ганку по одній лаві.
Осторонь від усіх я побачив Захарова й Савушкіна. Вони стояли під деревом і мовчки курили. Видно, їм не хотілося розмовляти один з одним, але розійтися їм теж начебто не можна. І пристати до загального гурту вони не могли. Тут, у загальному натовпі, було тепліше, затишніше, але вони не могли ввійти в цей натовп.
Нарешті на конторському ганку з'явилися троє. Суддя — головний механік Костін, засідателі — бригадир будівельників Терьошин та завідуючий гаражем, колишній військовий моряк Мальков.
Розмови ущухли. Костін відкашлявся й тихо проказав:
— Почнемо, мабуть.— Він поглянув у бік Захарова й Савушкіна й голосно додав: — Сідайте на цю лаву! — Він іще раз відкашлявся й уже трохи веселіше додав: — А сюди прошу товаришів свідків.— Костін показав на другу лаву: — Прошу, товариші!
Я побачив, як пройшла жінка, що перша зчинила тривогу тієї ночі. Потім пройшов начальник пожежної охорони. Тоді я теж попрямував до лави. Поруч мене йшла Люба. Вона ступала дуже сягнисто, щоби йти в ногу зі мною, і мені весь час здавалося, ніби ноги в неї роз'їдуться і вона впаде.
— Люба Смирнова! — мовив хтось із натовпу.— Солідна людина!
У натовпі засміялися. Люба плюхнулася на лаву поруч мене.
— Взагалі, суд у нас буде короткий,— сказав Костін.— Як ми назвемо поведінку Захарова й Савушкіна? Зрадою нашій справі.
— Ач куди сягнув! — вигукнув Савушкін.— А ти знаєш, що я всю війну пройшов?
— Тихо, тихо! — озвався Мальков.— Тут оцим нікого не здивуєш.
— Атож,— сказав Костін.
— А ти нам доведи, що вони винні достеменно. Захаров — ясно. Захарова пора провчити, а ось Савушкін? — крикнув Матюшин. Він стояв у першому ряду натовпу.— Ми свого скривдити не дамо!
— Так отут же свідки,— відповів Костін.— Вони все бачили.
— А ти їм учини допит як годиться! — вигукнули з натовпу.
Костін відкашлявся й розпочав допит свідків.
Спершу він ставив запитання жінці, і та розповідала, як вона побачила, що бурова горить, і побігла калатати у дзвін.
Після неї виступив начальник охорони. Він сказав, що Захаров порушив протипожежні правила. По-перше, він курив на буровій, по-друге, він спав на буровій, ніби перебував у себе в спальні, і потретє — і це найжахливіше,— він був п'яний.
— А ти бачив, як я пив? — огризнувся Захаров.
— Може, ти горілку й не пив, але, як казав наш великий письменник Антон Павлович Чехов: "Горілку він не пив, але дуже тхнув нею".
Усі засміялися, а Костін сказав:
— Атож!
Потім я розповів про те, як Захаров працював: коли не пив — добре, коли напивався — погано.
А потім викликали Любу. І вона розповіла, що зустріла Савушкіна і в нього в кишенях була горілка, а Захаров увесь час квапив його й казав: "На нас чекають нетерпеливі склянки". Всі знову засміялися, і Захаров теж засміявся.
— А ти чого смієшся? — запитав Костін.— Ось виженемо тебе з експедиції, тоді посмієшся.
— Не маєте права,— сказав Захаров.— Хто ви такі? Міліція? Радянська влада? Якесь дівчисько наговорило, а вони повірили. Вуха розвісили.
Савушкін раптом скинувся:
— Правду каже Захаров! Не маєте права! Дівчиську повірили, а може, це дівчисько все клепає. З дурного розуму бреше. Хлопці, га? Дівчиську вірите, а мені ні! Не возив я горілки. Пиво — так. Пиво возив, а горілку ні-ні-ні!
— Така мала, а вже спритна, на людей клепати! — вигукнув Матюшин.— Дайте їй по маківці й відправте додому, поки не заплакала.
— Правильно. Хай не лізе не в своє діло! — підтримав хтось Матюшина з натовпу.
— Тихо, тихо! — знову мовив Мальков.— Розмахалися! Я ось був на фронті, то нас якийсь хлопчина вивів із оточення, в лісі ми заблукали. Я його й досі пам'ятаю. Цілу дорогу в нас ані крихти хліба не брав. А тут Люба теж за правду воює, а ви її за це хочете по маківці вдарити.
— Атож,— сказав Костін.
Запала тиша, і серед тиші Костін сказав:
— Ех, Савушкін, Савушкін! На дівчинку руку здійняв, на подружку свого сина. Вирішив викрутитися. Чистоти в тебе немає, сміливості немає. А тобі, Захаров, я відповім: так, міліції у нас немає. Але вона нам і не потрібна: ми з тобою і без міліції упораємося. А ось щодо влади ти помиляєшся. Ми тут є найвища влада — народна влада! А тепер, Савушкін, кажи всю правду. Не признаєшся — гірше буде!
— Кажи, кажи! — загукали всі.— Нема чого хвостом крутити! Кажи!..
— Була горілка... — сказав Савушкін.— Точно, возив.
А потім суд ухвалив: Захарова за пияцтво з роботи звільнити і з експедиції виключити, а Савушкіна залишити з випробним терміном.
До Люби підійшов другий засідатель, Терьошин, і міцно потис їй руку, потім підійшов Мальков і теж потис їй руку. А потім до неї почали підходити всі робітники підряд. Вони тисли їй руку й хвалили за правильну поведінку. Плескали по плечі, усміхалися їй. Тільки я боявся, що вони відірвуть їй руку.