І тому, мовляв, я повинна їм допомогти, іти назустріч і ставитися з повагою до їхньої сивини. Я запитала в мабабусі, що, на її думку, такого чудового в бабки Пешкової з кімнати номер вісім, яка тайком пила, брутально лаялася, а однієї ночі ввалилася до нас у кім* нату, на смерть перелякавши бідолаху Фацінку. Проте мабабуся суворо зміряла мене очима, а тоді не менш суворо заходилась повчати, що я не смію судити людину лише за її слабості і щоб я краше позамітала перед власним порогом й не пхала свого носа в чул^б нещастя, Я хотіла було заперечити, але промовчала, бо, як поведеться мабабуся, часом просто неможливо було передбачити. Цілу ніч, скалимо, вона сиділа і тільки те й робила, що укривала мене, увече-рі обнімала або раз по раз твердила, що я її єдина втіха, а вранці одразу про все це забувала і гнала до умивальні, як пастух козу. Щоправда, була-таки трохи справедлива, бо гнала не тільки мене, а й усіх отих "чудових дівчат". Щоранку мабабуся дбала передусім про те, аби ми умилися, і то як слід, і не забули про вуха, бо дехто з чудових сімдесятирічних дівчат воду просто ненавидів. А з усіх найдужче охкала бабка Куцкова. Жалісливо зиркала на мабабусю і просила:
— Згляньтеся, пані Студенкова. Дак вода ж холодна, мов лід!
Мабабуся не мала жалю і милася під крижаною водою, показуючи гідний подиву приклад.
— Мій чоловік — царство йому небесне! — мився під крил<аною водою двічі на день, пані Куцкова, і в свої сімдесят видерся на дерево, як і молодий зять.
Звичайно, вона й словом не згадала, як татусь Шімон упав із дерева й зламав собі в'язи.
— Але, пані Студенкова, я л< не повинна уже лазити по деревах. У моєму віці.
— А я й не кажу, що ви повинні лазити по деревах. Я кажу, що маєте умиватися!
Рішучість, з якою умивалася мабабуся, була нездоланна, бо бабка Куцкова зрештою намочила руки й потерла пучками очі. Часом у мене було таке відчуття, що вона не здавалася бабці Куцковій ані відразливо холодною, ані такою влсе неприємною, тільки ж, якби вона не зітхала, хто б узагалі нею поцікавився?! Куцкова була немов дитина і своїм постійним охканням домагалася уваги. Через день вона тайкома продавала "Католицьку газету", і коли поверталася увечері, обидві кишені в неї були набиті дрібняками. Вона намагалася навшпиньках пройти повз кімнату, але мабабуся була на сторожі й тільки-но, бувало, за-гледить її, підхоплювалася, немов прул<ина.
— Куцкова?
— Ох! Добрий вечір, пані Студенкова!
— І не соромно!
— А хіба що?
— І не соромно! У такому віці — жебрати!
— Та я ж за ту газету нічого не просила. Вони самі...
— І не соромно!
Бабка Кудкова бурмотіла, мов заведена, потім плентала до своєї кімнати й заходжувалась рахувати. А я, щоправда, дістала своє і за бабку Куцкову.
— Отак воно потім буває,— обурювалась мабабуся.— Запам'ятай! Ти не смієш принижуватися. Краще мені не дожити до того часу, коли ти приймеш від когось милостиню. Краще б я до цього не дожила. Запам'ятай! Якщо бодай раз ти це зробиш, я і з могили встану!
Мабабуся мала рацію, коли час від часу докоряла мені за те, що я не можу знайти собі у новій школі подруги, хоча, на відміну від мабабусі, мене це не засмучувало. І якщо мене щось засмучувало, то тільки те, що наш дім на Калінчаковій вулиці неждано розва-ляли, великий Імріх одержав розкішну квартиру в новому районі, і я не мала анінайменшого уявлення, де хто з моїх давніх друзів тепер мешкає. В новій школі я ходила до сьомого класу, де майже всі дівчата уникали хлопців, що робили явно для того, аби могли бігати за ними потім, немов навіжені, і це мене страшенно дивувало. У грудні раптово перестала звірятися зі своїми душевними таємницями і Вєра Ковачова, мені так і не пощастило з'ясувати — чому, можливо, і їй не подобався фасон моєї сукні або їй вадило, що я не вмію сміятися. Щоправда, сміятися я вміла і добряче, тільки — і в цьому, певно, був камінь спотикання— не вміла сміятися отак ні з того ні з сього, тільки-но забачивши хлопців.
Андреа Дунакова, Іва Герцогова, ба й Вєра Ковачова заходилися сміхом, коли на горизонті з'являлося бодай якесь створіння чоловічого роду, і сміялися так довго, що озиралися не лише хлопці, а й чотириногі друзі людини. Одного разу я виявила необережність і спитала у Вєри Козачової, чого вона без упину регоче, та, мабуть, це запитання я мала тримати при собі. Бо Вєра Ковачова враз закопилила губу. Потому вона довго дивилася на мене так, ніби я блекоти об'їлася і геть з глузду зсунулася.
— Передовсім, аби ти знала, я сміюся не тому, що мені аж так смішно, а тому,— підкреслила вона багатозначно,— що деочтг— тміх~ надзвичайно при-
М
ваблює чоловіків. Розумієш, дитинко? Коротше кажучи, такий сміх їх просто зачаровує!
Я ніколи не думала, що мене отак знічев'я щось може вивести з рівноваги, та коли я слухала Вєру Ковачову, в мене мимоволі розтулилися уста, нижня щелепа відвисла, а коли я пішла від неї, мало не перечепилася. Я спробувала потім засміятися отак перед Якубом, але той аж здригнувся, так ніби за спиною в нього зненацька стартувала "Татра-111". Трохи заспокоївшись, він досить виразно попросив подібні жарти лишати для себе або для когось іншого, хто глухий мов пень.
— Ти цього просто не розумієш,— затято мовила я. Якийсь час у мене ще крутилося в голові — чи мій сміх мало привабливий, чи Якуб не доріс до чоловіка. Зрештою, інстинкт самозахисту спонукав мене прийняти другий варіант. Водночас я вирішила, що не буду за це ставитися до Якуба з погордою. Я терпіти не могла дівчат, які зверхньо розмовляли з молодшими школярами, а перед старшими щось корчили з себе. Із нашого класу не викручувалися хіба що Ружена Банфалвіова та Каміла Колекова, решта ж майже всі були страшні кривляки. У школі я нормально розважалася з дівчатами і хлопцями, але надто не дружила ні з ким. Одного разу я піддалася на вмовляння Андреї прийти до неї в гості, й відтоді подібні гульки стали мені поперек горла. Андреа запросила двох дівчат з нашого класу, Марека Руснака з дев'ятого "А", Матю Бурду з дев'ятого "Б" і нашого Кирила, бо він у класі з усіх найвищий. Мені парубки з дев'ятого не дуже імпонували, зате Андреї імпонували далі нікуди. Вона без упину реготала, аж поки їй дух забивало. Я не знаю, чому Марек Руснак підсів саме домене і чому він дивився так, ніби розмірковував, чи, бува, мені не потрібна суха пелюшка.