— Я почекаю,— підкреслювала вона, коли великий Імріх зачиняв двері і з кімнати до нас линув голое тітки Еріки — уривчастий і одноманітний, мов кулеметна черга.
Я не бачила жодної розумної підстави, чому ми мали чекати, і щовечора, засинаючи за мабабусиною спиною, присягалася, що видряпаю тітці Еріці очі, коли вона ще бодай раз наважиться гарикнути на мабабусю лише за те, що вона мені перед вечерею відрізала шмат хліба.
— Я ж не повинна її годувати! Чи, може, повинна?— огризнулась тітка Еріка, коли великий Імріх зауважив їй, аби не лаялася за кожен шмат хліба, а мабабуся уперше підвела голову і сказала:
— Ви не повинні годувати ані її, ані мене. Ми жили тут без чужої допомоги й не померли, як бачите.
Як на мене, тітка Еріка була гірша за бабу-ягу, але мабабуся твердила, що в неї важкий характер і вона легко втрачала витримку. Мабабуся поділяла людей тільки на добрих або слабовольних, причому в другій категорії вона пізніше почала вирізняти людей із важким характером і людей із слабкими нервами. Мені, проте, втрачати витримку вона суворо заборонила, тож я мусила без виправдовувань терпіти тітчине безнастанне стеження — чи я не витираюся її рушником, чи не розчісуюсь її гребінцем, чи не користуюся її милом. Мені несказанно полегшало, коли мабабуся запропонувала поїхати в гості "на невизначе-ний час" до Валерії. Навіть кам'яне серце тітки Еріки на диво розм'якло, коли ми спакували валізи і зняли зі стіни портрет татуся Шімона.
— Не майте на мене зла, пані Студенкова. Ваш син здирник, ви сама це знаєте! Відколи його випустили з холодної, він сидить на моїй шиї, а в мене ж також одні руки. І будьте обережні, надворі слизько,— з турботою в голосі додала вона, коли ми спускалися сходами. Ну, я вже мала всього цього по саму зав'язку! Бачте, здирник! Та коли великий Імріх був здирник, а він таки ним, мабуть, був, тоді тітка Еріка була
бдирником номер два, бо ж навіть тхір стосовно до неї — надто вишукане слової
Наша мила Валерія прийняла нас буквально з розкритими обіймами, а її четверо дітей на відміну від неї — з розкритими ротами. Чоловік Валерії, інженер Павел Барта, нас узагалі не прийняв, оскільки вже рік був на монтажних роботах у Конго, І я невдовзі зрозуміла чому. Якби я була чоловіком нашої Валерії і батьком чотирьох иайшмаркатіших, найзарюмсані-ших, найдокучливіших шибеників з усієї Центральної Європи, то поїхала б на монтажні роботи не лише в Конго, а й на північний полюс! Майже щоранку, перед тим як піти на роботу, Валерія запевняла мабабу-сю, що все приготовлене слід лише вкинути до каструлі й трохи поварити. Кілька разів ми ловилися на цей гачок і потім годинами ламали собі голову, що вона мала на увазі, бо оте "все" могло бути справді всім — центнером картоплі починаючи і центнером борошна закінчуючи. Зрештою, мабабуся здалася й варила, що їй на думку спадало, тоді як я вдягала, перевдягала, витирала носи, перев'язувала коліна й перевіряла домашні завдання в чотирьох шмаркачів, які невідступно ходили за мною. За ті півроку, що ми надривались у Валерії, я залюбки опанувала всі види домашньої роботи, а окрім того, я чудово проявила себе як прибиральниця, вихователька, нянька і мийниця посуду. Можна сказати, наша Валерія просто квітла, тоді як ми з мабабусею вечорами мріяли про давні золоті часи, коли в нашій квартирі на Калінча-ковій вулиці мили дві тарілки, дві виделки, дві ложки, дві чашки і прали раз на два тижні. Наше перебування у Валерії скінчилося весною, коли тяжкі астматичні приступи прикували мабабусю до постелі, з якої вона не підводилася майже цілих два місяці. За цей час Імріхові при активній допомозі нашої господарки пощастило знайти для мабабусі мальовниче містечко із затишною кімнаткою, регулярним харчуванням І досконалим доглядом. Вони швидко залагодили формальності, склали наші валізи й зняли із стіни портрет татуся Шімона.
— А що буде з Шімонкою? — запитала мабабуся, забувши про мою звичку підслуховувати під дверима.
На це великий Імріх відповів:
— Маєш тільки те4 що сама хотілаї
ІЗ
Потому мабабуся вже мовчала й не озвалася, навіть коли її усадовили в таксі, запевнивши, що усе в повному порядку,— і повезли. Я поїхала автобусом. Наша нова домівка була у центрі міста в будинку, на якому, окрім таблички з порядковим номером, була ще одна з написом: "Дім пенсіонерів".
II
Звичайно, це правда, що великий Імріх був страшним грубіяном, хамлом і негідником усіх часів минулих і майбутніх, як я вже казала, але правда й те, що тільки завдяки його заслугам нам пощастило уникнути нестерпних причіпок тітки Еріки, виснажливої праці у нашої Валерії та її чотирьох шмаркачів. І хоча затишна кімнатка у мальовничій місцевості мала якихось тринадцять квадратних метрів, нагадувала коридор і з її єдиного вікна відкривався не дуже мальовничий краєвид на двері витверезника та його галасливих мешканців, ми однаково не нарікали. Почепили порг* рет татуся Шімона над ліжком, помили вікно, двері, нічний столик і стару пані Фаціні, яка мешкала з нами в одній кімнаті і яка лише недавно перенесла другий інсульт, утратила мову й відтоді, як ми уперше зайшли до кімнати, виявляла радість від нашої присутності вдячним "гло-гло". Менше як за місяць мабабуся вже знала імена всіх мешканців і мешканок нашої нової домівки, чого спершу я не могла як слід збагнути, бо, як на мене, всі бабусі були подібні одна до одної, а дідусі відрізнялися хіба тим, що один мав вуса, інший бороду, а дехто і вуса, і бороду. А чого я вже зовсім не могла зрозуміти, так це загадкової переміни самої мабабусі. Вона й словом не згадала давніх золотих ча:ів на Калінчаковій вулиці, навіть більше: трималася так, ніби мешкала в будинку для старих відтоді, як уперше розплющила очі. Що б не сталося в нашому будинку пенсіонерів, нехай навіть найнесподіваніше, а таке справді траплялося по десять разів на день, мабабусю ніщо не могло вивести з рівноваги. Вона втихомирювала посварених бабусь, вичитувала неохайній бабці Маргареті, умовляла душевнохвору Геленку, умивала пані Фаціні, й по всьому в неї ще лишався час на те, щоб утовкмачувати мені в голову, нібито всі бабусі на нашому поверсі — "чудові дівчата".