Біль і гнів

Страница 99 из 310

Димаров Анатолий

— Одчинила б ворота! Може, яка заверне, та про неї й забудуть...

Сам боявся й витикатись у двір: ще приймуть за дезертира та тут же й покінчать. Притулять до стіни — і без суду та без слідства...

А коли червоні пройшли і появилися німці, вийшов на вулицю. За ті кілька днів Іван добре-таки перевівся — схуд і поблід, ніби після тяжкої хвороби. Німецький офіцер, до якого привели Івасюту, одразу ж повірив, що він утік з в'язниці, що був раніше розкуркулений і тепер хоче повернутись додому. То чи не дали б якийсь папірець, щоб його не чіпали в дорозі?

— Гут, Іван, гут! — поплескав по плечу Івасюту офіцер і наказав видати довідку,— "аусвайс" — написану німецькою мовою, ще й з печаткою.

Не знав Іван, як і дякувати, а про себе дивувався отакій легковажності німців: видали довідку, повіривши на слово.

Та як би там не було, а почувався Іван іменинником: починалося нове життя, німецька довідка, старанно схована в нагрудну кишеню, здавалася йому гарантією на оті сто десятин батьківського поля, що були втрачені в двадцять дев'ятому. Сказавши Ользі, щоб потроху збиралася, другого ж дня подався на Полтавщину, в розвідку.

У першому ж селі, в якому1 потім заночував, роздобув і коня.

Отого, білої масті, на якому потім і в'їхав у Тарасівку. Хазяїн, у якого зупинився на ніч, прийняв, як рідного: нагодував, напоїв, ще й поклав на ліжку спати, але те не завадило Іванові забрати коня, захованого в клуні за соломою. Підстерігши хазяїна, коли той рано-вранці поніс воду до клуні, Іван подався за ним назирці та й застукав на гарячому. І як хазяїн не клявсь, не божився, що це його кінь,— Іван не повірив: не було тому вигоди. Знайшов тут же й сідло, і всю збрую, осідлав та й вивів у двір. Хазяїнові, щоб відстав, ткнув межи очі німецьку довідку: на, читай, поки голова на плечах. Поки той стогнав про себе, що пригрів гадюку на грудях, Іван скочив у сідло та й бувайте здорові!

У Хоролівку в'їхав не криючись: у дорозі мав нагоду пересвідчитися в магічній дії німецької довідки. Спитав комендатуру, сміливо підступив до вартового, став вимагати, щоб допустили до пана коменданта.

Комендант прочитав довідку, вислухав уважно Івана, сказав, що землю, оті сто десятин, доведеться почекати, поки скінчиться війна. До того ж часу хай Іван послужить німецькій владі, на ділі хай доведе свою відданість великій Німеччині, фюреру. Ото й призначили Івана Івасюту начальником тарасівської поліції. І вже не гостем — повновладним хазяїном в'їхав у рідне село.

Комірник же, як зайшов до хати, сказав жінці:

— Ну, стара, отепер улипли! От улипли! Жінка так за серце і вхопилася:

— Та кажи ж, що там сталося? Тільки рукою махнув:

— Списки треба скласти. Хто зерно брав із комори. І понесла ж мене сила нечиста!.. Скіки зарікався: сиди і не рипайся!..

— А я що тобі казала!

— Ти? — витріщив очі комірник.— Та ти ж мене сама замало в шию не турила: сходи та сходи! Хто крашанки дістав, бодай вони тобі й потовклися?!

— Казала, казала, то ти забув! — упертою зозулею жінка.— А крашанки дістала, бо ти закомандував. А тепер нарікай сам на себе, а не шукай винних!

— Та чи я шукаю? — почав комірник, але так і не скінчив: не було вже сил і сваритися. Понипав, понипав по хаті, запитав згодом: — Де оті зошити, що од Васька лишилися?

— Нащо вони тобі?

— Та список же складати! — аж закричав комірник.— Список, будь він неладен!

— Так би й сказав. А то кричить, і сам не знає чого. Ондечки за божницею.

Комірник мовчки поліз до образів. Ще недавно висів там великий плакат, що закликав до змички міста з селом, а тепер образи. Од них ще й досі тхнуло гнійком: лежали у корівнику

— комірник не раз збирався їх попалити, повиймав був і скло, та все було жалко: не богів — добрячого дерева. А тепер, бач, і знадобилися: як прибився з евакуації, то нечестивий плакат

— у корівник, а святі образи — в куток Німці ж, кажуть, віруючі, а береженого й Бог береже.

Дістав зошити, витер долонею стіл.

— Де чорнильниця?

Знайшлася й чорнильниця, і ручка: комірничиха берегла все, що лишилося од сина, який воював десь на фронті. А може, й живого вже на світі немає. Чорнило геть висохло, комірник ледь перо не зламав, сердито ручкою тикаючи. Та жінка сказала, щоб перестав тикати, бо й чорнильницю продовбає. Підігріє зараз воду, розведе чорнило. І поки поралася коло печі, комірник тим часом заправив гасом лампу, вичистив скло, засвітив. Сів до столу, довго гортав зошити, вибираючи несписану сторінку.

Комірничиха ж тим часом розвела чорнило. Поставила чорнильницю, сіла біля чоловіка, щоб видно було, як писатиме, журно підперла щоку долонею.

"Список",— старанно вивів комірник, аж язиком од натуги вслід за ручкою водячи ("Не заважай!" — сердито на жінку, що дихала в самісіньке вухо). "Список сограждан села Тарасівки, котрі..." — тут комірника ледь не попутав нечистий: замало не написав "крали", та вчасно схаменувся. Пригадав, що й у нього рильце в пушку — завіз же дві хури зерна до хати. Привіз серед ночі, закопав на городі, якраз на межі, щоб у разі чого на сусіда й зіпхнути, а тепер пальці кусав би, та пізно. Тож комірник, схаменувшись, .замість "крали" вивів "брали" і, подумавши трохи, закінчив: "принудительно зерно із амбара".

Ото так! Не своєю охотою — з примусу.

Задоволений, аж губами прицмокнув. Одхилившись, перечитав: у самісіньку точку — мов напечатав!

Ткнув пером у чорнильницю, знову схилився над папером.

Отут ручка надовго і зависла в] комірниковій руці. Вже й перо обсохло, і рука заболіла, а він ;усе мучився: з кого почати. Бо хто попереду, тому й дістанеться першому, а комірник, на біду, в першу чергу одважував те, будь воно й неладне, зерно своїм родичам. Та кумам, та сватам,— усе своїм людям. Не пожалів того вечора ніг: всіх оббігав, всім обстукав у двері.

То кого ж першим під обух? Цього жалко, а цього страшно: дізнається — то оділлє так, що й на тому світі гикатимеш. Аж піт виступив на лобі...

Мучився, мучився, врешті згадав Глекуху Дмитра, двоюрідного жінчиного брата. Прибіг самозванцем, од когось довідавшись, що зерно роздають. "А мені? Що я — гірший од інших, не можу зерно зберегти!" Мало не з кулаками ліз на комірника, поки той сказав: "Та забирай хоч усе, тільки одчепися од мене!" Скільки, пак, він узяв? Десять чувалів? Так і запишемо.