Покосився на жінку, старанно під першим номером вивів: "Глекуха Митро —10 чувалів".
Прикрив одразу ж долонею, ніби 'аркушик притримував. Та хіба ж од сатани сховаєш?
— Ти кого ото записав?
— Записав, кого треба. Всіх упишем, не бійся.
— Усіх і пиши, а Дмитра не чіпай.
— Так треба ж з когось почати!
— З своїх і починай! А то, бач, Дмитра! Забув, як Дмитро нам комору ставив? Твої всі одвернулися, кожен якусь болячку найшов, а Дмитро сам прибіг. То оце йому така дяка?
Глекуха й справді помагав ставити комору: три дні провозився. І плати не взяв. "Ми ж як-не-як — родичі".— "Родичі то родичі, тільки дуже б ти бігав, аби я на той час та не був комірником?"
— Так що ж тепер робити, коли вже написано?
— Що хоч роби, тіки Дмитра не пиши! Пиши кого іншого. Ну, скажіть, не дурна баба? "Пиши кого іншого?" Та як же
того іншого писати, коли Глекуха вже вписаний? Поверху, чи що?
— Як знаєш, тіки Дмитра не пиши!
— Пиши тоді сама! — не витримав комірник.— На! Сідай! Пиши мене першого! — тикав їй ручку до рук, підсував люто аркуш, а комірничиха одпихала од себе:
— Сам пиши. Чого я маю? Тіки Дмитра не пиши. Втративши зовсім терпець, комірник ухопив аркуш, став
дерти на клапті. Пожбурив додолу, ще й ногою потовк. Не буде складати список, не буде! Хай з нього Івасюта живцем шкуру здирає, а він не буде! От заберуть його завтра, загребуть до в'язниці, встромлять у зашморг — отоді вона його згадає. Ревітиме, та вже буде пізно!
— Та чи я ж заважаю! — вдарилася комірничиха у сльози.— Когс хочеш пиши, тіки Дмитра не пиши.
Комірник, махнувши безнадійно рукою, замовк. Дивився на лампу і такий був нещасний, мов уже бачив себе на шибениці
— Он хоч і Оверка: родич, а не пропускав нагоди комірникові ніжку підставити. Так Оверко ж через дорогу навпроти живе, а в Оверкової жінки язик, як у гадюки: так межи очі й жалить! Комірникові тоді хоч на вулицю не потикайся!
— Тоді Марину впиши.
— Удову? З трьома дітьми маленькими? Совість же в тебе!
— Та чи я тебе силую? Кого хочеш — Дмитра тіки не чіпай.
— Отак завжди: виварить воду, а тоді — кого хочеш! А на чому писати? На чому, питаю, писати?
Побурчав, покомизився, знову зошит розгорнув. Вийняв новий аркуш паперу, схилився над ним, і жінка вже не підходила.
Писав сердито й рішуче. Під номером першим записав Протасія Непідкованого, а тоді вже Бородай Марину.
Далі легше пішло.
Вписав під кінець і себе: "Ось, людоньки добрі,— нікого не пожалію. Всіх, так всіх!"
— Все! — сказав жінці, покінчивши зі списком.— Усе, слава Богу!
І, раненько схопившись, поніс список до Івасюти.
— А, це ти! — стрів його Івасюта.— Список приніс?
— Осьдечки,— заметушився комірник.— Тіки тут, звиняй-те, не всі.
— Чого ж так? — насупив брови Іван.
— Бо не один я зерно роздавав. Та ще й, звиняйте, по темному...
— Нічого, знайдемо всіх,— пообіцяв йому Йван, переглядаючи список. Наткнувся на прізвище комірника, бликнув на нього. І чи то подив, чи то насмішливий здогад прочитав комірник у тому погляді.— А ти, бачу, штучка!
— Про що ви? — удав, що не зрозумів, комірник.
Іван ще раз подивився на нього, тепер уже довше й пильніше, ховаючи список, сказав:
— Нічого. А за тих, що поховалися, не переживай: знайдемо
всіх.
— Воно, канешно, так,— витирав уже піт комірник. Шапку зняв іще в сінях, а кожуха не наважувався, хоч у добре натопленій хаті — ніби в бані. Іван запитав:
— Снідав? Поснідаємо разом. Олько, збери на стіл! Посідали до столу. Комірник як був у кожушку, тільки
шапку в ноги поклав. Іван дістав пляшку, налив по чарці, заткнув затичкою:
— По одній вип'ємо, та й досить. Бо робота не жде.
І хоч комірник не знав, яка буде робота, однак погодивсь. Не допив навіть до дна, показуючи, яка та горілка йому зранку не мила.
Після сніданку Іван поцікавився:
— У вас уже староста є? — Мовби йому в комендатурі й не сказали нічого.
— Є, а як же без старости! — радо відповів комірник.— Тиждень тому й призначили.
— Та-ак... А хто, якщо не секрет?
— Та Приходько. Тільки не Йван, а Микола.
— Чекай-чекай, Іван — це не той, що з Ганжею нас роз-куркулював?
Комірник ледь не сказав, що той, та вчасно прикусив язика: на кого, на кого, а на брата старости, не хотів тикати пальцем. Тому відповів:
— Та щось не пам'ятаю. Я ж із ними не ходив...
— Ну, гаразд,— звівся з-за столу Іван.— Веди до старости в гості. Олько, а подай-но гвинтівку!
І на той оклик із сусідньої кімнати Ольга винесла карабін, ще й два патронташі до нього.
— Дай чоловікові, хай носить та зна нашу добрість. Комірник вирячив очі на несподіваний дарунок.
— Це мені? — запитав по-дурному.
— Тобі, тобі! Бери, поки не роздумав.
Карабін був новий-новісінький, тільки комірник щось не дуже зрадів подарункові: він аж сахнувся, мов не зброю давали до рук — залізяку розпечену.
— Бери, бери! — підштовхував нетерпляче Іван, і коли комірник, аж застогнавши, незграбно взяв оту зброю — тримав її перед собою, як плащаницю, Іван ляснув його по плечу заохочувально: — Отак воно краще. Будемо разом служити в поліції.
— Та я ж і стріляти не вмію! — зойкнув комірник, розшолопавши нарешті, для чого дав йому оце лихо Іван.
— Навчишся,— голос Івасюти терплячий, поблажливий, мов не чужу людину — рідного брата вмовляв: — Дай лишень сюди.— Взяв карабін, посмикав затвором, перевірив, чи є в магазині набої, почепив комірникові через плече. Ще й патронташі позапихав до кишень: — Ремінь обов'язково дістань
— патронташі тільки на ремені носять. Що ж, пішли, пане поліцаю!
Вивів комірника на вулицю і вже там надів йому шапку на голову, бо той ніс її нерозуміюче в руці. А сонце ж світить, а люди ж дивляться! Ой, пропав! Оце вскочив!
І поки комірник карається гірко і лає себе — дурня останнього, що сам у зашморг поліз, Іван думає про старосту, про скору зустріч з ним.
Учора навмисне минув управу, щоб староста сам прибіг до нього. Чекав його допізна, сьогодні зранку чекав, а староста чи то гордий такий, чи обережний — не прийшов. "Ну що ж,— подумав Іван,— ми це запам'ятаємо!" Ішов серединою вулиці, а не попід тинами — комірник, той більше до тинів тулився: аж присідав, щоб не таким бути помітним. Краєчком ока Івасюта помічав, як ховалися люди, як мелькали у вікнах обличчя, і це тішило його самолюбство. "Ховайтесь, ховайтесь