Привівши покірного бранця до воза, промили рану, прикрили чистою ганчіркою, а тоді вже стали впрягати. Кінь покірно підставляв під хомут голову, терпляче чекав, поки його засупонять, і як тільки Івась ворухнув віжками, опустив звично голову та й рушив з місця.
Що робитиме в Тарасівці, Тетяна не знала. Але там хоч були всі знайомі, а серед своїх, як то кажуть, і помирати не страшно.
До того ж Тетяна надіялась таки наздогнати тарасівців. Плекала надію, що вони зупиняться на ночівлю в отому ж селі, де стояли минулої ночі. А коли добралася, вже затемно, до знайомого села, тарасівців вже не застала: люди казали, що якісь підводи проїхали не зупиняючись перед вечором.
Згарячу подумала і собі рушати далі, та й завагалася: пристав зовсім змучений кінь, а ще й не наважувалася їхати вночі. Хто його знає, що її там чекатиме.
Гостинні господарі, в яких зупинилася на ніч, і слухати не хотіли, щоб одпустити їх, не нагодувавши. Тож коли рушали, сонце вже висіло високо в небі, й Тетяна непокоїлась, що до вечора не встигнуть добратися до Тарасівки.
Одразу ж за селом зіткнулися з німцями. Це знову були машини — величезна колона сірих машин, повних солдатів. Машини навально сунули шляхом, ревіли мотори, обдавали гарячим чадом, притрушували пилюкою. Конячина ж, опустивши понуро голову, переставляла покручені ноги по узбіччю дороги. Було в ній, мабуть, щось і справді жалюгідно-кумедне, бо солдати, які проїжджали мимо, показували на неї пальцями і голосно реготали. Це були веселі й здорові молодики, які усмак виспалися, добре поїли і не місили дорогу ногами. Тому вони всі були в доброму гуморі, декотрі навіть махали руками Тетяні:
— Драсте!
І вибухали реготом.
Тетяна спершу не зрозуміла, чому вони так регочуть, аж поки одна з машин трохи пригальмувала, з кабіни висунувся шофер і закричав, надимаючи щоки:
— Драпен, матка, драпен. Айн, цвай, драй!..
Аж тоді вона втямила, чого вони так регочуть. Німці насміхалися з неї. Що втікала од них і не змогла втекти.
Івась це зрозумів, мабуть, раніше од матері: поблискував вороже очима на веселих солдатів. Урешті не витримав:
— Наших танкістів сюди б! Або самольотів...
— Мовчи! — засичала налякано Тетяна: їй здавалося, що вороги можуть почути. І коли трохи проїхали, продовжувала вичитувати: — Ти думаєш, що говориш?
— А чого ж вони насміхаються?
— Помовч! — розсердилась Тетяна.— Хочеш, щоб нас постріляли?
Івась пробурмотів щось під ніс, демонстративно повернувся спиною до німців. Тетяні лишалося тільки дивуватись отакій зухвалості синовій. І це ж ще дитина — одинадцятий рік! А як стане дорослим?
Хоролівку об'їжджали за багато кілометрів: там напевно було повно фашистів, а Тетяна не хотіла зайвий раз ризикувати. Тому й припізнилися: в'їхали до Тарасівки вночі.
Темрява, тиша, німота. Все причаїлося, з головою пірнуло під ковдру в надії, що, може ж таки, біда не помітить та пройде стороною. І Тетяні здавалося, що вона іде не Тарасівкою, а незнайомим селом. Принишклі хати, і довга покручена вулиця, і навіть шкільний будинок — все ніби з іншого, чужого й незнайомого світу. Лише коли добралася нарешті до свого подвір'я й одчинила ворота, лише тоді всім своїм змученим єством відчула: вони таки вдома.
; ...Війна застукала Федора Світличного недалеко од нового кордону, в західноукраїнському містечку з акуратно [іабрукованими вулицями, з красивими модерними будиночками, [І підстриженими газонами й клумбами, такому чистому й доглянутому.
З приходом нашої армії в тридцять дев'ятому році господарі, котрі з пузатіших та багатших, дременули світ за очі. У їхніх будинках поселилися червоні командири та районові установи! Тож Світличному, який приїхав до Західної України вже в сороковому, лишилося тільки покрутитися довкола отих особняків, поцмокати заздрісне: "Нічогенькі хати!" — та й рушити на пошуки квартири в якогось приватника.
Хазяїна, що у нього поселився Федір з Олесею й двома синами, власне, важко було буржуєм і назвати: це був один з багатьох тих невдах, які все життя намагалися "вибитися в люди", тобто розбагатіти, але так і лишалися з битими козирями. Де він не бував, чого тільки не перепробував, однак усе кінчалося прахом.
У тридцять шостому відкрив невеличку крамничку. Мав повно краму найліпшого ґатунку, їздив по нього аж до Львова, тож було в нього все "найвищої кляси", бракувало лише покупців Отих, прошем пана, людей, які щось у тебе беруть, щось тобі платять і з яких ти маєш певний зиск. Скрізь тулилися крамниці, крамниць було більше, ніж людей у містечку, з кожної виглядали, закликали, припрошували, за руки хапали. Що ж лишалося робити йому, який мав крамничку не в центрі, а на оцій глухій вулиці, куди й пес не хоче ступити? Сидіти й, набравшись терпіння, чекати того покупця, мов самого Господа Бога, й щодня вислуховувати од милої твоєму серцю дружини, що ти за їден і чому вона не пішла за тамтего і тамтего.
Аж прийшли "совєти", і його безнадійному чеканню настав врешті кінець, так, кінець, прошем пана! То був великий день, знаменний день у його торговій діяльності: покупці валом повалили до крамниці. Брали все, що тільки бачили, по два, по три відрізи тканини, по кілька пар черевиків, платили одразу ж готівкою, не вдаючись до кредиту. І під кінець дня всередині лишилися тільки порожні полиці та щасливий пан Юзек
— Ото, прошем пана, був торг!..
Тут його завжди перебивала дружина:
— Торг! — фиркала вона, і в тому фирканні було стільки зневаги, що Федорові ставало аж незручно за господаря.— А ви спитайте цего вар'ята, цо він мав з тего торгу?
Хазяїн морщився болісно, зводив на жінку докірливі очі:
— Ах, Зосю, Зосю. ну при чім тут одне до другого? Хай панові буде відомо, що то була його остання
торговельна акція. Він хоч і мав тепер вільний капітал — одвічну мрію кожного приватника, та не знав, куди капітал той приткнути. Парадокс? Але відколи ви, прошем пана, до нас прийшли, то маємо самі парадокси...
Федір на отого "пана" морщиться так, мов кислицю зжував. Все ніяк не може звикнути, що його зовуть паном:
— Та який я вам пан! — І вже про себе, щоб не почули господарі: — Привчили вас, турків...