Усе одразу змішалося, сипонуло з дороги.
Якийсь військовий, що їхав на Тетяниній підводі, вирвав у Івася віжки і, звернувши з дороги, став батожити нещадно коней. Коні понеслися вскач, віз кидало то в один бік, то в другий. Тетяна вчепилася однією рукою в сина, а другою в підводу: єдине, чого вона боялася зараз, не випасти, не загубити Івася. А вгорі ревіло, стогнало, свистіло. Так вищати могло лише залізо, коли його терзають на шмаття. Коні мчали, як несамовиті, військовий, звівшись на широко розставлені ноги, невпинно батожив коней, і коли всім, що були на возі, почало вже здаватися, що вони уникли небезпеки, бо дорога лишилася далеко позаду, один із поранених закричав перелякано:
— Летить!
Тетяна глянула вгору і побачила одразу ж літак, який падав прямо на них. Хижо націлений ніс розсікав із свистом повітря, а чорні шасі здавалися випущеними кігтями.
І Бійці сипонули з підводи на землю. Зіскочила з сином і
[Істяна — впала на груддя, обличчям донизу. Виск наростав,
[прошивав її всю. З усіх сил учепилася в землю, і земля раптом
[щригнулася в гуркоті. В обличчя1, щось ударило — гаряче й
Чадно. 1
! Коли трохи отямилась, одразу ж подумала про сина. Івася коло неї не було — уже стояв коло воза. Тетяна хотіла гукнути, щоб не стовбичив — лягав, але в той же мент побачила двох бійців, які бігли до воза. Тетяна зірвалась на ноги, бо здалося, що бійці біжать на її сина. Обоє були з гвинтівками, і щось страшне й відчайдушне світилося в обох. Тетяна аж похолола.
Підбігши до воза, бійці стали поспіхом одв'язувати посторонки, зривати з коней хомути.
— Що ви робите?! — закричала: більше всього боялася лишитися без коней.— Це ж наші коні!
Один з бійців повернувся до Тетяни перекошеним обличчям,
ВИГуКНуВ ОХРИПЛО І ЛЮТО:
— Німці! Не бачиш?!
Тетяна глянула на дорогу. Здіймаючи куряву, там котили сірі машини: низький приземистий гул слався од них понад степом. Машин було багато, довжелезна колона рухалась, не зупиняючись, побіля дороги, поміж зменшеними відстанню возами, конями металися люди. Тетяна не могла розібрати, що то за люди — було ж не менше двох кілометрів до шляху, а може, й більше. "То, мабуть, тарасівці". Знову обернулася до бійців просити, щоб не чіпали коней, та вже було пізно: обоє помчали у степ — подалі од дороги.
З дороги донісся приглушений відстанню крик, там затріщали постріли, і якась заблукана куля, зрикошетивши, потягнула тоскну струну високо в небо.
— Німці стріляють! — вигукнув Івась, і Тетяна, ухопивши сина за руку, побігла од воза. Бігли, поки не вскочили до якоїсь виїмки, порослої бур'яном.
Стрілянина то вщухала, то знову ряснішала, фашисти стріляли по наших бійцях, які розбігалися степом.
Потім стрілянина ущухла, стихло і гурчання машин. Однак Тетяна довго не наважувалася виткнутися з ями. Аж поки син, збунтувавшись, виставив з бур'янів голову і закричав:
— Ма, вони вже поїхали! Тетяна звелася на ноги.
Чужинців і справді ніде не було. Лише на сході, там, де зникав шлях, висіла хмарюкою курява. Біля дороги метушилися люди, вози один по одному викочувалися на дорогу, рухалися на Хоролівку.
— Ма, вони назад вертаються!
Тетяна й сама бачила, що тарасівці вертають додому. *А ми? Як же ми?" — розгублено подумала вона. Боячись, що вона з сином залишиться посеред оцього моторошного степу, закричала що було сил:
— Заче-ека-айте! За-аждіть!
Івась теж закричав услід за матір'ю, але там, мабуть, їх не почули: остання підвода виїхала на шлях і стала швидко віддалятися.
Тетяна безпорадно подивилася вслід. Потім, зібравшись із духом, рушила до своєї підводи.
Довкола стояла моторошна тиша. Усе живе зникло, наче запалось під землю,— лишилася тільки Тетяна з сином. Та потрощені вздовж дороги вози, та роздуті трупи тварин, та чорні вирви од бомб, та нещадне сонце у небі, яке й не думає опускатись донизу, хоч Тетяні здавалося, що відтоді, як появилися літаки, минуло бозна й скільки часу. Тиша гнітила, в ній було стільки погрози, що в Тетяні все стискалося. А Івасеві хоч би що: підбіг до воза, закричав зраділо:
— Ма, усе ціле!
З воза й правда ніщо не зникло: ні мішки з колгоспною пшеницею, ні вузли. Навіть кошик з харчами, навіть дві шинелі, залишені пораненими, лежали на місці.
Тетяна стояла й не знала, що їй далі робити. Взяти клунки й піти? А куди? На схід, щоб упіймали німці? Чи в оте он далеке, аж на обрії, село? Але ж там теж окупанти. Що їм казатиме, як вони її затримають? І хто за неї заступиться в отому чужому селі?
Жалко Тетяні кидати й хліб. Не знала, що її жде попереду, а з хлібом вона не пропала б. Все одно ж він рано чи пізно дістанеться ворогам, як лишиться на возі. Але ж куди їх брати з собою, оці важкенні мішки!
Тут знову її виручив син:
— Ма, он коняка!
Показав рукою у степ, і там справді був кінь, та ще й без господаря. Сама доля, здавалося, посилала їм рятунок!
— Я побіжу впіймаю!
— Постій!
Тетяна кидається до кошика, дістає кусень хліба.
— Ми його приманимо. Ти заходь спереду, а я ззаду, щоб не втік.
Обережно пішли до тварини, яка не звертала на них жодної уваги: спокійнісінько паслася. Це була ота невибаглива робоча скотинка, яка звикла більше до батога, аніж до ласкавого слова, і коли двоє людей стали підходити до неї, ласкаво примовляючи "Кось-кось!" — вона одірвала од паші важку свою голову і з сумом, здавалося, подивилася на них.
— Зараз утече! — хвилювалась Тетяна.— Косю, косю, кось... Але кінь і не думав тікати. Він, певно, вже давно переконався,
що од людей все одно не втечеш,— як не ці тебе зловлять, то інші, тому й стояв собі на місці. Коли Івась підійшов до нього впритул і схопив за гриву, кінь лише зітхнув. Одірвавшись од паші, готовий був іти, куди його поведуть.
Кінь мав невиразну рудувату масть, одвислий донизу живіт, обсмиканий хвіст, зваляну шерсть і зроду-віку нечесану гриву. Але Тетяні він здався найкрасивішим. Сповнена вдячності до тварини за те, що вона не втекла, не кинула їх серед степу, Тетяна простягнула їй хліб, і коли тварина довірливо ткнулася чорними м'якими губами, промовила зворушено:
— їж, косю, їж!
— Ма, глянь, що в нього на спині!
Аж тепер зрозуміла Тетяна, чому цього коня зрікся хазяїн: посеред спини, уздовж гострого хребта, червоніла рана. Хтось, певно, осідлав конягу, який ніколи не ходив під сідлом, а скалічивши, кинув.