Біль і гнів

Страница 60 из 310

Димаров Анатолий

Тепер, коли напився й наївся, коли відчув себе не самотнім, робота пішла веселіше! Ще й сонце не сіло, а він уже вирив окоп, замаскував старанно бруствер. Підійшов старшина, подав дві гранати, до однієї були прив'язані дротом схожі на бруски мила толові шашки, спитав: і — Танки бачив? — І, почувши,; що Андрій німецьких танків ще не бачив, пообіцяв: — Побачиш. Підпускай ближче і — під іусеницю.— Поцікавився, скільки в Андрійка набоїв. Дістав десяток з кишені, висипав у підставлену пригорщу: — Оце поки що всі. Як добре будеш цілитись, то не так уже й мало. І Іостояв трохи, наче хотів * іще щось сказати, але, так і не і іадумавшись, мовчки пішов. Узявши гвинтівку, рушив до свого нового знайомого й Андрій.

Василь лежав на розстеленій біля окопу шинелі. Спершись підборіддям на кулаки, зирив на червоне призахідне сонце, і кругловиде лице його було вже не веселе, а пройняте смутком.

— Оце дивлюсь так щовечора,— ' сказав він, навіть не оглянувшись на Андрійка,— дивлюся і думаю: може, й не побачу нже завтра.

І Андрій уперше осягнув ту просту істину, що й він може завтра померти. Від такої думки в ньому все аж завмерло, і червоне сонце, що повільно сідало на заході, і безконечний, :кілитий пшеницею степ, і поодинокі завмерлі дерева, довкола яких наче струмували зелені дими, навіть дорога, польова, нічим не примітна, яких Андрієві траплялося безліч,— наповнилися такою красою, що аж серце пронизалося щемом, аж сльози набігли на очі. Наче весь світ, мимо якого він досі проходив сліпий і глухий, раптом розкрився у всій своїй величі Андрій дивився невідривно і тужно, пронизаний жалем.

Повечерявши тим же горохом із яловичиною, вляглися рядком спати.

Лежали на Василевій шинелі, дивилися в небо, що потроху засівалося тихими зорями, і в Андрія знову щеміло серце за Іоцією красою. Пригадав раптом Вано, який уже не побачить нічого: ні неба, ні зірок, ні он того сріблястого місяця, який паче виринає з безодні,— і жаль до Вано злився з жалем до себе, бо він і себе уявив уже мертвим.

— Не спиться? — запитав Василь.— Мені теж.. Оце дивлюся в небо і думаю: вік би отак пролежати. Ні тобі війни, ні маршів. Згадаєш мирне життя... Ех! — Враз звівся, спершись на лікоть, повис над Андрієм: — Слухай, у тебе була дівчина?

— Ні,— відповів Андрій, соромлячись: чомусь не хотів признаватися, що таки була.

— А в мене була... Та не одна — дві.

— Дві? — здивувався Андрій.— Навіщо?

1 — 3 двома веселіше. З однією погиркаєшся — до іншої за втіхою йдеш. Я коли б дозволяли, на обох і женився б...

— Як турецький султан? — розсміявся Андрій.

— До чого тут султан! — аж образився Василь.— Просто дівчата такі, що й ту, й ту кидати жалко. Надумаюсь, було, на Валі женитися, за Надею серце щемить. А як Надю заходжусь обіймати — Валю пригадую.

— І вони одна про одну нічого не знали?

— Де ж їм знати, коли Валя в нашому селі, а Надя в сусідньому, за сім кілометрів! Я там на тракторі працював, у бригаді. Ти з якого року в армії? — запитав раптом Василь.

— З сорокового.

— А я з тридцять дев'ятого. Цього літа вже й додому збирався, та війна перебила.

— Слухай,— звернувся до Василя зі своїм Андрійко,— слухай, ти їхні танки бачив?

— Бачив,— відповів неохоче Василь.

— А які вони з себе? — допитувався Андрій.

— Хто?

— Та танки ж, німецькі!

— Та що ти до мене причепився з тими танками! — аж розсердивсь Василь.— Тут хочеться хоч часинку погомоніти по-людському, про війну цю забути, а ти з танками. Надивишся ще, не тужи!

— Я нічого... я просто так поцікавився,— знітивсь Андрій.

— А ти поменше цікавився б. Цікавому перша куля в голову. Давай краще спати, вояко. Ех, Надю-Надю, приснись хоч разок! Або ти, Валю. Яка з вас перша присниться, на тій і женюся. Поспішайте, дівчата.

Василь одразу ж і заснув; зручніше вмостившись, заснув і Андрій.

Прокинувся серед ночі: випитий котелок води дався взнаки. Місяць стояв уже над головою, в його сріблястому сяйві завмерли хліба, дерева, блискуча, мов річка, дорога, тоненький ланцюжок окопів, що перетинав її на горбку, а побіля окопів темніли непорушні тіла зморених сном червоно'армійців. Усе довкола дихало миром і тишею, наче й не було десь німців, а вчорашній день просто наснився.

Та ось на заході затремтіло неживе світло, мерехтливо полилося вгору. І тільки Андрій подумав, що б то могло бути, як у тому ж напрямку тільки вже ближче, злетіла гадюча головка ракети. Прокресливши вогняну дугу, спалахнула яскраво, попливла повільно, стікаючи розплавленими краплинами світла, а слідом за нею злетіла ще одна, ще: там був ворог. Андрій уже хотів розбудити товариша — так йому стало страшно самому, але побоявся, що Василь лаятиметься. Ліг поруч і, щоб не бачити ракет, натягнув полу шинелі на голову.

Прокинувся од того, що його хтось поторсав. Розплющив очі: Василь. Сидів поруч, потягався, лаявся:

— От привчив, клятий німець: як шоста година, так і проснуся! Коли б не ліг, а о шостій обов'язково прокинуся.

Довкола ворушилися бійці. Хто потягався, а хто збирав і ісхитру постіль чи потягнувся до яру вмиватись: там дзюркотав невеликий струмочок. Кілька ж чоловік, які були всю ніч у дозорі, спали: старшина наказав їх не тривожити.

Андрій і Василь теж пішли вмиватися. Чисте вранішнє сонце сліпило їм очі, обважніла од роси трава переливалася мільярдами вогнів — вони ступали по тому вогняному килимові, й ботинки враз стали мокрі. Спустившись донизу, пороздягались до пояса, стали вмиватися. Всі нічні страхи, що обсідали Андрія, одразу ж забулися: просто не вірилось, що в отакий ранок може скоїтись щось лихе.

Повернулися до окопів. Похмурий старшина роздавав черствий хліб, брикети горохового супу: сухий пайок, що його ні в чому було й приготувати. Бійці, тихо лаючись, гризли брикети, запиваючи щедро водою, Василь же дістав із свого речового мішка аж дві банки консервів:

— Поїмо, щоб дома не журилися? Подумав, подумав, відчайдушно махнув рукою:

— Ех, де моє не пропадало! — І закричав: — Хлопці, налітай — всіх пригощаю!

Зчинився шарварок. Бійці товпились довкола, хапаючи один з-поперед одного банки. Роздавши консерви, Василь підніс одну й старшині, а потім повернувся назад, потрусив порожнім мішком: