Фашистів ніде не видно. Не було нікого й з наших: пошматовані, понівечені окопи враз обезлюдніли. Андрій байдуже подумав, що він, мабуть, лишився один. Скільки він пролежав у окопі непритомний — не знав, мабуть, довго: сонце тоді світило.у спину, а зараз било в обличчя.
Андрійко повернувся до окопів.
По дорозі надибав свій кулемет. Вірніше, те, що лишилось од нього: понівечене залізяччя з розтрощеним прикладом. І як тільки побачив кулемет — подумав про товариша. Невже покинув його самого?
Заглянув у окоп і одразу ж побачив Вано. Помітив би його раніше, аби Вано не одповз у траншею так, що тільки ноги лишилися в окопі Він так і лежав: ногами в окопі, головою в траншеї, і густа чорна чуприна Вано, яку він так випещував і яку героїчно відстоював, аж до позачергових нарядів, була щедро облита кров'ю. Стэашно й застигло дивилися прямо на Андрія припорошені очі товариша.
Андрій позадкував, позадкував од траншеї, все в ньому затремтіло, ослабло, і він, боячись, що знову знепритомніє, важко опустився на землю. І гострий жаль до товариша різонув по серцю.
Згодом звівся. Оминувши подалі те місце, де лежав мертвий Вано, видерся вгору, і тут чекала на нього ще одна моторошна зустріч.
Помкомвзводу лежав, наче спав: таке в нього було тихе, спокійне обличчя. Каска мовби муляла його, він її скинув, і легенький вітерець грався русявим волоссям, обережно обдував непорушне обличчя. Великі робочі руки лежали спокійно і нерухомо, а ноги розкидані широко й вільно. А через груди навскіс, од правого плеча аж до лівого боку, наче хто вишив криваву мережку.
Андрій обійшов і помкомвзводу — не наважився доторкнутися до мертвого,— хоч знав, що треба забрати документи, підібрав лише відкинутий набік автомат, а шолома не підняв. Отак з голою, обстриженою головою і пішов, оминаючи палаюче село, забираючися вгору, до лісу. Андрієві здавалося, що в лісі мають бути наші.
Але й у лісі нікого не було. Лише біліли посічені осколками дерева, та на тому місці, де стояла нещодавно батарея, поміж глибоких вирв валялися понівечені гармати. Андрій не підходив близько, бо помітив тіла кількох гармашів; один з них лежав найближче до нього. Вірніше, це вже була й не людина, а півлюдини.
І той же гіркий канудливо-солодкий дух,— який переслідуватиме віднині Андрійка протягом усієї війни, і застояний поміж дерев чад.
Андрій обернувся й пішов з лісу.
Перед очима, помережаний невеличкими гаями, розкинувся лан. Густа висока пшениця вже дозрівала. Перетоптана, переколошмачена, мов по ній ганяли худобу, а подекуди й з чорними плямами гару. І ніде ані звуку, ні живої душі. Лише гаряче сонце в розплавленому небі Андрій дістав носову хустину, перев'язав вузликами краєчки, натягнув на голову. І рушив пшеницею на схід.
Десь же та повинні бути наші!
Іти стало важко. Довгі стебла пшениці чіплялися за ноги. Мучила спрага, пражило сонце. Аж надвечір Андрійко побачив біля одиноких дерев постать у військовому. Військовий теж помітив Андрія, щось гукнув, махаючи до себе рукою. Зраділий Андрій побіг. Військовий був не один: під деревами, в тіні, стояло ще кілька чоловік.
— До капітана! — скомандував той, що махав рукою, і Андрій, весь підібравшись, підійшов до високого чоловіка у командирському кашкеті та портупеях
— Товаришу капітан...— почав був, але капітан не дав скінчити: дивився важким холодним поглядом, що не обіцяв нічого доброго.
— Що у вас на голові?
Аж тепер Андрій згадав про хустинку. Поспіхом зірвав, :"атис у кулак, а капітан, давлячи Андрія важким поглядом, ставив різкі, як удар батога, запитання:
— Де каска? Протигаз? Скатка? Лопата?.. Ви що — зрадили?
— Товаришу капітан, я не зрадив! Капітан і не слухав.
— Ідіть у цеп!
Андрій повернувся й пішов. Губи тіпалися, з очей котилися сльози.
— Бігом! — ударило в спину. Андрій побіг.
Перестрів його похмурий старшина з неголеним сірим обличчям. Гімнастерка на ньому брудна і пожмакана, колись білий підкомірець почорнів од пилюки. Старшина, мабуть, уже давно не вмивався. Згадка про воду знову розворушила спрагу, але командир ткнув до рук шанцеву лопатку і мовчки показав місце, де саме копати окоп.
— Потіємо, земляче? — пролунав над головою веселий голос.
Андрій розігнувся і побачив бійця, що підійшов не знати коли. Боєць стояв перед ним, широко розставивши ноги, а сірі веселі очі на повновидому обличчі дивилися лукаво і весело.
— Довбай, довбай матінку землю, вона ж тебе й захищатиме. Я вже он до пупа вдовбався,— кинув назад головою.— Давай сядемо спочинемо.
Посідали.
— Ти звідки родом?
Андрій відповів.
— Так і я ж майже звідти! — зрадів боєць.— З Курської області. На Курщині був? '
— Не був.
— Не журися — ще побуваєш. Є закурити?
— Не курящий. Пити хочеться...
— Пити? Ну й чудак-чоловік! Он повен бачок з водою, а він слину ковтає! Посидь, зараз принесу.
Він звівся і перевальцем, мов качка, пішов уздовж викопаних уже шанців. Повернувся невдовзі з повним котелком води, а під пахвою — бляшана банка, великий окраєць чорного хліба.
— Пий, тільки не лусни. їсти теж, мабуть, хочеш? — І, не чекаючи відповіді, став одкривати ножем банку.— Горох із яловичиною,— пояснив Андрійкові.— Наскочив на склад — мішок повен набив.
І поки Андрій пожадливо їв (з учорашнього ж дня зернини макової в роті не мав), червоноармієць устиг розповісти, що він воює з першого ж дня.
— Тебе капітан перейняв? — запитав.
— Капітан,— спохмурнів Андрій.
— Бойовий капітан!..
— А старшина чого такий похмурий? — запитав, упоравши їжу, Андрій.
— А ти не був би похмурим на його місці? — заступився боєць.— Один кулемет, та й у тому півдиска патронів.
Тепер спохмурнів Андрій.
— Та ти не вішай носа — за мене тримайся!. Я, брате, вже смалений, мене голими руками не візьмеш,— звернувся лагідно до Андрія. Ще й підморгнув, хвацько насунувши на лоба вилинялу пілотку.
Андрій, вдячно і віддано дивлячись на нового приятеля, запитав, як його звати.
— Василем. А тебе як? От і познайомились. Докопаєш свою нору, приходь до мене в гості. Ну, бувай, бо старшина он уже топає.
Звівся, пішов тим же лінькуватим перевальцем, і Андрійко, провівши його поглядом, знову взявся за лопату.