Докуривши цигарку, Іван брався нарешті за газети. Починав з міжнародних подій. Про те, що діялося під боком, і без газет можна довідатись. Л закордон є закордон, то тільки на карті поряд.
То ж читав спершу повідомлення з Берліна, із ставки фюрера. Потім, що пише про те ж саме Париж, а за Парижем і Лондон. Після кожного повідомлення дядьки обов'язково посперечаються: де правда, а де брехня. Одні ставали за німця, інші — за француза чи англійця. Врешті доходили згоди, що брешуть і ті, й ті.
— Ось послухайте, які німець на Англію бонби скидає,— гортав тим часом газету Йван.— Десять тонн одна бонба!
— Десять тонн! Скіки ж це, як на пуди перевести?
— Десять тонн!.. А-яй-яй!
Це — Курочка. Дрібненький, щупленький, гостроносий, ще й чубчик, як гребінь. Й одне око темніше, а друге — світліше. Тому, мабуть, і не дивиться обома відразу, а, голову набік схиливши, блим-блим то одним оком, то другим. І завжди всьому дивується. Що для іншого — річ найбуденніша, для Курочки — Америка. Зустріньте, для прикладу, привітайтесь та запитайте:
"А куди це ви під дощ ідете?"
"Під дощ? Та невже?"
Наче на нього й не капа. Дивиться на вас такими очима, що вже і ви починаєте задирати до неба обличчя: чи й справді йде дощ, чи то вам тільки здалося...
— І то скажіть: десять тонн! — продовжує дивуватися Курочка.
— Це якби на наше село — була б яма під рибу!
— І не кажіть!
— А люди все гинуть... Німці, французи — всі чиєїсь матері діти...
— То вже так...
Замовкнуть. Потягнуться за цигарками, бо не один на війні побував, смерті понюхав. Той на імперіалістичній, той на громадянській, а той на обох, так що знають по чому фунт лиха. Це молодим воно забавка: як побачать гвинтівку, аж трусяться, а старшим — вік би її, зброї тієї, не було!
Іван знову узявся за газету, щоб пошукати, що іще є цікавого, та не встиг:
— А погляньте, хто ото йде!
Всі враз повернули в той бік, голови.
Серединою вулиці повагом простувало сільське начальство. Твердохліб — голова правління артілі, Нешерет — голова сільради, директор школи — Колядко. Ішли не в один ряд, хоч вулиця була не вузенька, а журавлиним ключем: Твердохліб — попереду, а обіруч, на корпус позаду,— Нешерет і Колядко. На всіх — хромові чоботи і сині штани-галіфе. Так що, якби присісти та подивитись із низу до пояса, то й не розібрав би, де Твердохліб, де — Нешерет, а де Колядко: три пари блискучих чобіт, три галіфе — мельк-мельк перед очима. Твердохліб ще й у напіввійськовій захисного кольору "сталінці" з твердим, як обруч, коміром, і такого ж кольору картузові, посадженому міцно на голову. Привіз ту обнову минулого року з Києва, з наради колгоспного активу, і тепер зодягає, як їде в район, та хіба що в неділю. Йде попереду,— строгий, прямий, задарма ні на кого й не гляне,— слухає мовчки, що говорять до нього оті, які трохи позаду.
— Куди б це вони?
— А Бог їх знає! Хіба ж вони скажуть!
— Мо', у сільраду?
— Дак сьогодні ж неділя!
Начальство ж тим часом підходить все ближче. Ось воно зупинилося, привіталося, торкнувшись кашкетів, і дядьки давай піднімати свої: хто понижче, а хто і повище. Кому пекло з чимось до Твердохліба, той рвав так, що й голову заледве не одривав. Курочка ж аж на ноги зірвався. Сяє, мов рідного тата зустрів: сто років не бачились!
— З неділею вас! Посидьте з нами!
Однак Куроччину радість можна було до уваги й не брати: він усім отак замало на шию не вішався. То ж Твердохліб у його бік навіть не глянув, а звернувсь до Івана:
— Газети читаємо?
— А що, мо', заборонено? — удав, що злякався, Іван Приходько: один тільки він і наважувався отак жартувати з Твердохлібом, називати його вперто Володькою.
— Хто б це вам забороняв! — Твердохліб невдоволено.— Ви завжди щось як ляпнете, то й на голову не налізе.
— Це, Володю, дивлячись на чию,— не поліз за словом у кишеню Іван.— Як на таку розумну, як у тебе, то й справді не налізе, а на мою — в самісінький раз.
Твердохліб лише плечима стенув: що з таким і заводитись! Хотів уже далі рушати, та не такий Приходько, щоб за будь здоров одчепитись!
— Володю, гов, Володю, постій, не тікай!.. То правду люди брешуть, що весь гній з-під корів забиратимуть?
— А ви на тих зборах за що голосували? Руки за що піднімали?
— Та чи я знаю? — набрав зовсім уже дурнуватого виду Іван.— Ти ото як скомандував: підніміть руки угору — я і задер...
— Ви, дядьку, демагогію тут не розводьте! — спалахнув Твердохліб.— Мелете кат його зна що! Раді, що довгог^язика маєте?
— От-от! — аж зрадів нібито Приходько.— Про це мені й братуньо ве£ь час нагадує. Укороти, каже, язика, бо він у тебе за всі тини чіпляється. Гляди, щоб хто на нього не наступив та не оддавив...
— Розумну пораду давав,— усміхнувсь Твердохліб.
— Розумну то розумну, тіки й без'язикому жаба цицю дає,— не погодився Приходько.— З довгим хоч одбрешешся, а з коротким і кури загребуть...
— Ну, кого-кого, а вас не загребуть,— пожартував Твердохліб. Іще на прощання сказав, що краще газети читати, ніж вигадувати казна-що, на що Курочка радісно вигукнув: аякже, читаємо, вигукнув, щоправда, уже в спини, які віддалялися.
Деякий час дядьки сиділи мовчки: хто цигарку нову лаштував, а хто поліз до кишені за насінням, насмаженим заради неділі. А потім знову загомоніли: про се та про те. Розмовлятимуть отак аж до обіду, поки якесь із дітей, послане матір'ю, підійде бічком та й замре, роздивляючись свої "курчатами" всіяні ноги.
— Тобі, Грицю, чого? — запита його батько.
— Мати казали, щоб ви обідать ішли,— скаже соромлячись Гриць.
Отоді й стануть розходитись потихеньку дядьки. Поволеньки, аж неохоче: не встигли посидіти, а півдня уже й збігло. Отак і життя. Крутишся, вертишся, та й не зчуєшся, як і до могили підеш. І куди воно отой час летить? Котиться, мов із гірки...
Дехто попрямує додому, а дехто й на крамницю оком накине. Та й скаже до кума здивовано:
— Ти диви, одчинена! — мов би вона у неділю мала бути зачиненою.
— А таки й справді одчинена! — в свою чергу здивується кум.— Мо', що привезли?.. Крамнину, альбо й на чоботи...
— А у вас хіба немає чобіт? ;
— Та катма ж... На халяви доп'яв, а на передки і немає. Хоч розіпнись — не дістанеш!