— Гіване!.. Та чи тобі позакладало!..
На поріг виходить заспаний Іван. Чухмарить розхристані груди, позіхає, аж щелепи тріщать, запитує:
— Тобі іншої роботи нема — людей серед ночі полохати? То бригадир щоранку мордує, а це тебе нечиста сила під ворота піднесла!
Ішов через двір, навалювався гарячими грудьми на ворота:
— Що тамечки пишуть?
— Пишуть, щоб ти раніше очі продирав! — сердито Савелій.
— А все ж таки?..
— То вже сам прочитаєш!
Савелій схилявся над сумкою, ловко висмикував зубами газету.
— Коли її в біса й читати? — журився тим часом Іван.— Щоднини так нагарцюєшся — рачки додому прилазиш. Забув уже, коли й жінку обнімав...
— Гріха менше буде.
— Та воно ж якби отой гріх та не був таким солодким,— скалив уже зуби Іван.— Ще ж і в заповідях написано: не согрішиш — не покаєшся. То що — дурні люди їх писали?
Савелій вже одмовчувався. З цим Іваном тільки зв'яжешся — до вечора не одстане. А йому ж усеньке село оббігати. Закривав сумку, йшов далі. А Йван, тримаючи обережно газету, вертався до хати. Клав на покуті, поверх інших: попораємося по хазяйству, отоді й почитаєм.
По обіді брав газети під пахву, виходив на вулицю. Там уже на колодці чекали безгазетні сусіди: смалили махорку, аж дим коромислом. Бо наодинці вроді з таким смаком і не куриться, як у кумпанії. Навіть недуже охочі до курива, навіть ці не витримували: тяглися до кисетів. То що вже казати про затятих! У яких нігті жовті і вуса мов посилані сіркою. Передерій он уже другу куфайку докурює. Визнає ж лишень кресало, бо від сірника смак зовсім не той, а де кресало, там і вата: на ґніт. Він потроху з поли і висмикує: одну куфайку скурив, тепер за другу узявся.
Підійшовши, Іван статечно вітається та й сідає якраз іпосередині, щоб було одинаково чутно і лівим, і правим. До 'нього одразу ж тягнуться дружно кисети: вгощайся, з якого захочеш. Та Іван порядок знає, пам'ята, до якого залазив минулої неділі. Непоквапом запускає руку до чергового кисета, довго майструє цигарку — набива собі ціну.
Починали найчастіше з погоди. І завжди виходило так, що раніше й погода була, як погода, тепер же чорт його зна й що! Треба дощу, а воно пече, аж шкіра облазить. А посеред жнив дощами періщить. Й обов'язково хтось із старших докине:
— Порозоряли церкви, от воно й одливається.
— Дак Бога ж немає! — кукурікне молодший.
Той, із старших, помовчить, цілячись глузливо примруженим оком.
— А ти там бував?.. То ж сиди і не рипайся...
— А хіба раніш посух не було?
— Були, та не такі.
Скаже, як припечата. І молодшому лишається хіба що знизати плечима та прикусити язика. Бо почнеш сперечатися, неодмінно почуєш:
— І що б воно ото знало! Сиділо б уже та мовчало!
То ж молодший замовкає завбачливо, і так цікаво розпочата розмова гасне, мов вогонь без соломи. Натомість заводиться інша:
— Не чували: солому скоро даватимуть?
— А тобі спати ні на чому?
— Мені то є, а от корові немає... Жінка вже й голову проїла: діставай солому де хочеш!
— Передай своїй жінці, щоб лаштувала корові перину.
— А то чому? _
— Бо розпорядження таке вийшло: хочеш соломи — увесь гній на колгоспне поле одвези.
— А на город?
— А на город, то вже як хоч... То вже хоч з-під себе носи...
— Та що ти його умовляєш? — втручається інший.— Як Твердохліб роз'яснив?.. Тому, хто працює чесно в колгоспі, город зовсім непотрібен. Той із колгоспу все матиме.
— Батькові своєму розкажи! — вже сердиться' перший.— Ти багато минулого року огірків із колгоспу приніс? А помідорів, цибулі?..
— Та я хіба що... То Твердохліб так сказав... А молодший знов не витримує:
— А хіба у колгоспі не можна ті ж огірки сіяти? 1 помідори, цибулю?
— На голові своїй дурній посій! Я на своєму все літо що захотів, те і вскубнув. Чи на борщ, чи до картоплі.. А в колгоспі як поставлять сторожа з пукавкою — принесеш тільки солі у гузні.
— Хо-хо-хо! І солити не тре,ба!
— Смійтесь, смійтесь!.. Ось одберуть городи — будете городину восени тіки й нюхати. На трудодень по цибулині!
— Та хто у вас одрізатиме! Хтось ляпнув, а ви уже в крик. 1 ця розмова пригасла. Той, хто питав про солому, не
хотів далі й заводитись. Сидів насуплений, смалив люто циі*арку Накуриться, аж очі пожовкнуть. Прийде потім додому — хоч святих із хати винось.
— Та чи тебе, чоловіче, у пеклі смалили?.. Просмердівсь тютюнищем, що й дихати нічим!
Не скаже нічого. Мовчки посуне за стіл і вже звідти охриплим од курива голосом:
— Сип, що є їсти.
Возитиме ложкою, не помічаючи, що він і їсть. Бо думками — все довкола соломи. І корівчини, якій підстилку хоч із чуприни наскубуй. Й того он городу, що поза хатою, до левади спускається. Що його за останні роки навчився крізь пальці просіювати. Жодна бур'янина щоб не проклюнулась. Що його і гнійком, і збереженим попелом. Навіть курячим послідом, про який колись порядний хазяїн і слухати не став би. А воно виходить, що й надаремно. Бо там, де отим чортовинням посиплеш, пре, як із води. Гарбузи отакенні, хоч бери та коти!
А теперечки що воно буде? Якщо отой правду сказав та городи одріжуть?
Прикидатиме і так і сяк. Бо якщо колись до городу не навертався з весни аж до осені (весною зорав — та й сади собі, жінко, що тобі в голову збреде,— не город нас годує, а поле); якщо раніше хазяїна і навернути за хату протягом літа не можна було; якщо колись вважалося, що городина — справа суто жіноча,— то зараз дядько "повернувся лицем до городу", як написала одного разу районна газета. Маючи, ; звісно, на увазі не передового колгоспника, а відсталого, несвідомого, який не встиг позбутися дрібновласницьких нахилів. І як його, того несвідомого, як його не турили від отієї індивідуальної власності, як не обрізали її та не обкладали податками, він чіплявся за останній клаптик власної земельки з такою затятістю, що і в гонителів його часом опускалися руки. Вони просто іііе могли зрозуміти, що якомусь Петрові чи Свиридові важить (не тільки те, що він збере з городу, а насамперед те, що він хоч тут може відвести знудьговану за непідкомандним господарюванням душу: садити що хочеш, сіяти де хочеш, де тобі самому здається найкраще. І доки там десь кричали про остаточне відмирання дрібновласницьких нахилів, доки писали, що треба зовсім передати присадибні ділянки колгоспам, бо люди, мовляв, самі од них відмовляються, дядько недосипав, недоїдав, а, повернувшись із колгоспного поля, товкся та й товкся на своєму городі...