Ганжі теж захотілося курити: до щему в грудях, до судомин у щелепах Ковтнув в'язку слину, що враз набігла до рота, з надією дивлячись на мізерні дрібки, запитав:
— Висохне?
— А куди ж йому дітися! — буркнув Світличний: він усе ворушив оті крихти, перекладав їх з місця на місце.
Ганжа понишпорив по кишенях, дістав намоклий папір. Те, що він дістав, колись було газетою, а тепер потерлося, злиплося, перетворилося в слизький сірий корж. Ганжа спробував його розшарувати, але це була робота не для його культь.
— Дай уже я,— простягнув руку Світличний. І, вже беручи: — "Німець"?
— А хто ж...
Півроку тому вони підбили німецьку машину, повну газет і журналів. Все майже спалили, одклавши кілька пакунків — на куриво. Спершу плювалися, бо не по-нашому й тхнуло, а потім звикли. І зверталися один до одного: "Ану надірви мені "німця".
Курили... Було колись тютюну, хоч завалися. А тепер он — жалюгідні крихти на хустині.
Ганжа мимоволі супиться: гіркі невтішні думки знову обступили з усіх боків, ятрять намуляну совість...
— Ну що, розклеюється? — питає, аби лиш спитати.
— Розклеюється, чому б не розклеїтись.
Світличний розгортає мокрий аркуш, всіяний чужими готичними літерами.
— Дас фенстер, дер тіш,— бубонить він, кладучи папір поруч із хусткою.— В кожній школі товкли... Мій старший ізранку вистрибував: "Тінте, фенстер унд папір гат ін юбер піонір!.." Мені навіть у голову віговк,— розсміявся розчулено.
— Може, твої ще знайдуться,— сказав Ганжа: давно уже знав, що Федорова сім'я загубилася десь у війні.
— Може, і знайдуться,— посмутнів одразу ж Світличний.— Тільки щось уже й не віриться: скільки часу минуло, давно уже до сестри прибилися б.— Глянув на німецьку газетку, і в його гарячих очах спалахнула устояна ненависть: — Я б оце "тінте" усе — до ноги!.. Усіх до одного, з книжками, газетами їхніми! Щоб і духу од них не лишилося!
Ганжа тільки плечима стенув: не раз уже доводилося чути подібне. Від травмованих, обпалених війною людей, яким тільки й лишилося, що брати в руки гвинтівку і мстити. Люто й нещадно. За дітей, за дружину, за сестер, братів...
Да-а, страшна штука — війна...
Діждавшись, поки висохло, стали лаштувать цигарки. Обережно, щоб не зронити й крихти. Потім Ганжа дістав запальничку, німецьку, трофейну, припалив, дав припалити й Світличному. Затягнувся, аж заболіло в грудях. Зате в очах посвітлішало.
Світличний лежав уже на спині. Мружився од яскравого сонця, полоскав вуса у тютюновім диму. І був у нього такий блаженний вид, наче й не журився щойно за сім'єю. І ніщо його зараз не обходило: тільки він, та цигарка в зубах, та сонце у небі, та ласкава тепла травиця, та ще жайворон, невидимий звідси, виспівує десь посеред блакитного неба — і війна йому не війна.
Ганжу ж не заспокоїло й куриво. Невтішні думки знову обсідали його, не давали спокою. "Ну, пощастило, ну, врятувалися цього разу,— думав, похмуро дивлячись в небо,— чудом врятувалися: аби не гроза, отам, у болоті, всі й загинули б... А далі?.. Ще раз німці застукають — як воювати? — Глянув на сонні, застиглі постаті й аж похитав головою: — Загін!.. Півпартизана і півкомандира! Та й чим воювати? Ось цією останньою гранатою? Чи півдиском патронів? Довоювалися!" Знову згадав бої, сутички з поліцаями й німцями, що сипалися на них, наче з рога лихого, коли протягом місяця вони тільки й знали, що одбивалися. Не встигнуть вирватись, одірватись, а вже знову насідають на хвіст. І тиснуть, тиснуть, залізно й нещадно, не даючи й хвилини спокою. Втрачали сили, вибивалися зі сну, йшли, отупілі до того, що вже байдуже було, житимуть чи за хвилину загинуть. І втрачали, втрачали товаришів: у коротких, злих сутичках, у обложних, на повне виснаження, на повне знищення боях. Коли єдина надія на вечір. Протриматися до ночі, що прикриє, врятує, дасть хоч на кілька годин одірватись од ворога. Тільки ж якби вони, оці ночі жадані, були довші! Якби ж не кінчались так швкдко! Не встигнеш оглянутися, а вже світає, і гудуть, гудуть, як набридливі ґедзі, машини. І вже перші черги рвуть степову невстояну тишу...
Кладіть свій загін, командири, готуйтеся до чергового бою.
Командири!.. Докомандувалися: увесь загін за вітром пустили! Був загін і нема. Залишки одні...
І всі, кого втратили, всі, хто загинув протягом останнього місяця, знову зринають у пам'яті. Стоять мов живі, дивляться докірливо у вічі, тільки й того, що не питають: "Як же так? Як же так, командири?.. А ми ж вам вірили..." І хоч Ганжа робив усе, аби вони не загинули, хоч і сам життя не жалів, не ховався за спини, відчуття провини од того не зменшилось.
І — що далі робити? Куди податися?..
Ходили невиразні чутки про партизанів на півночі. На Чернігівщині, в Брянщині, в Хінельських лісах. Якась жінка забилася аж під Ямпіль — визволяти чоловіка, що сидів у таборі для військовополонених. Чоловіка так і не визволила, зате, повернувшись, розповідала, що на північ од Ямполя — повно партизанів. А поліцаї та німці бояться туди й носа поткнути...
Кілька днів вони уперто шукали ту жінку — так і не знайшли. "Та вона ж живе у сусідньому селі!" А в сусідньому — ще у сусідньому... Якийсь оточенець розповідав те ж саме... Не знайшли й оточенця.
І вже іноді думалося, що то просто людські побрехеньки. Оті партизани на півночі... Хоч де ж їм і бути, як не в лісах!
Загнані, зацьковані посеред голих степів, вони марили лісом. Густим, безкінечним, непролазним. Добратися, пірнути, розчинитись безслідно, врятуватися. Та той, хто командував поліцаями й німцями, теж, мабуть, думав про ліс: відрізаючи всі дороги на північ, їх гнали все далі на південь.
Тільки на південь. Поки й загнали у Вовчий яр. У болото...
Отже, на північ їм зараз дороги немає.
Та й із ким іти? З ким прориватися?..
— Чого, комісаре, задумався?
Ганжа аж здригнувся од голосу Світличного. А той мружить задоволено очі: от уже кому небагато треба: посмоктав цигарку і — радий!
— Є над чим задуматись,— буркнув Ганжа.
— А я теж оце думаю...
— Про що, як не секрет? !
— Не секрет... Секретів у мене од комісара немає. Комісар же, як пЧі, а які можуть бути од попа секрети? — засміявся Світличний. Потягнувся солодко, по-котячому вигинаочись у спині, підморгнув весело.— Думаю я, дорогий, товаришу комісар, про вареники. Про отакенну макітру вареників. Та кожен щоб був як порося. І в сметану його, сучого сина, в сметану! А поруч щоб молодичка сиділа. До чого ж я люблю молодичок! І чого вони такі нам солодкі? І з тіста такого ж, як ми...