Біль і гнів

Страница 240 из 310

Димаров Анатолий

Яр став роздаватися вшир. Високі, наче обрізані, стіни, що грізно нависали над головами, поступово одступалися, ставали не такими стрімкими та прямовисними. Терни дерлися по них догори, уперто й невтомно, а далі таке потягнулося, таке переплелося, що й чорт ногу зламає: лишилася тільки вузенька стежина при самому дні — ледь помітний просвіт. Яр все глибшав і глибшав, все вище й вище піднімалися стіни з проваллями-урвищами: неприступна фортеця, справжнісінький вовчий притулок, куди зроду-віку, мабуть, і нога людська не ступала. І, либонь, аби не війна, то й ще хтозна-коли сюди поткнулася б людина. Хіба що від наглої смерті рятуючись. Отак, як вони. Ідуть та й ідуть, видираючи ноги із глини, що стає все в'язкішою, і знову їм жарко, знову їм важко, знову бракує повітря, і парує на кожному одяг, і вже сил, здається, немає, а глиняна звивиста стрічка все тягнеться й тягнеться. Часом то один, то другий зупиниться, п'яно похитуючись, хапаючи гарячим ротом повітря, і тоді той, що позаду, штовхне його в спину: йди, йди, бо ніхто за тебе не йтиме!..

А Ганжу нікому підштовхнути: Ганжа йде останній. Тому, може, й не зупинився жодного разу,— лише все більше кам'яніло обличчя та чорно й затято мерехтіли глибоко запалі очі.

А яр усе тягнувся й тягнувся. Кожен чіплявся поглядом за черговий вигин: ось там уже кінець... ось там нарешті виберуться в поле... Та завертали за вигин і бачили стіни мовби ще вищі й похмурніші...

І коли не було вже сил, коли почало зцаватися кожному, що цей крок — останній, що зараз і впаде в оцю глину прокляту, бо тіло стало мов чуже: кожна жилочка, кожна клітина аж ячала у ньому,— Світличний, побачивши невеликий моріжок, звернув до нього, і всі, як запарені коні, рвонулися слідом, видираючись із глини.

Не полягали — попадали. Не дихали — стогнали. Схудлі, страшенно брудні, вже й на людей не схожі: якісь болотяні дідьки, скорчені од нелюдської втоми.

А довкола вже починало темніти. Невидиме сонце давно уже, мабуть, зайшло, синь небесна холонула й гусла, і вже перші сутінки потекли по дну яру, скрадаючи обриси,— все ожило, заворушилося наче: і кущі, й віддалені стіни, мов зіткані з рухливої якоїсь матерії. Вітер уже дув, як у трубу, стікаючи донизу,— шелестом, тріскотом, приглушеним стогоном виповнився яр.

— Треба йти! — звівся Ганжа.

Ніхто й не поворухнувся: всі мов приклеїлись до рятівного моріжка.

— Ану, хлопці, підйом!

— Куди поспішати? — Це Вітька-моряк.— Німці зараз сюди й не поткнуться.

— І без німців отут передохнемо... Вставайте — на горі відпочинемо!

Хто ворухнувся, хто застогнав од безсилля,— Світличний, лайнувшись, одірвавсь од трави, тупнув ногою, наче заганяв утому в землю.

— Ану, хто хоче по шиї? — І гаркнув щосили: — Підйо-ом! А Ганжа вже пішов уперед. Не оглянувся навіть: був

переконаний, що всі рушать слідом.

Вибиралися з яру вже зовсім по темному. Чіплялися за траву, за кущі, дерлися, зривались донизу і знову дерлися на крутизну, аж поки й вибралися в поле...

І — мов крилом у натруджені груди.

Аж кричати хотілось" Аж плакати.

— Ну, тепер нам і чорт не страшний!

Чорт не чорт, а втома знову брала своє. Треба хоч трохи перепочити: несила уже й уявити, як ще можна ступити хоч крок.

Ох, яка солодка земля! М'як^, мов перина! Так і дише, так і колише, так і бере в обійми. І то нічого, що мокра, то навіть добре,— холодить розпарене тіло! Руки-ноги розкидані — вільно, широко... їх уже й немає: злилися1 з-землею. І — лежати, лежати. Не ворушитися. Заплющити очі, відчути, як одразу ж загойдається під тобою земля і весь світ попливе, попливе у заколисану безвість. Спливуть якісь голоси, ледь чутні, невиразні, турботливо-ніжні, якийсь шепіт ласкавий,поснується довкола — і вже не бухає напружено серце, а тіло стає легке й невагоме...

— Хлопці, вставайте! — чийсь стурбований голос.— Незабаром світатиме.

Світатиме? Та я ж щойно ліг! Щойно очі заплющив! Що він меле про світанок, той голос!

— Уставайте, хлоп'ята. Он і Неля вже встала.

Неля?.. Яка іще Неля?.. А, Неля... Ну й нехай устає... Дайте ще хоч трохи полежати!..

— Вас що, прикладом піднімати?.. Підйо-ом! Дядько, щоб він охрипнув!

Хоч-не-хоч треба зводитись. Розплющуєш набряклі повіки й пірнаєш зором у темінь. Таку густу й непроникну, що скоріше вгадуєш, аніж бачиш: оно бур'яни, а позаду он яр. І невиразні постаті товаришів, що похитуються. Чи то гойдає тебе — хилить то вправо, то вліво.

— Отже, так,— навмисне бадьорий дядьків голос,— пройдемо з десяток кілометрів — і на спочинок! Спатимемо, поки й війна скінчиться. А зараз — кроком руш!.. Не одставати, не одставати!

Рушили: прямо у поле, в мокрий бур'ян. Розкисла земля чвакотіла під ногами, бралася пудовими гирями. Одразу ж стало жарко. Брели довго полем, продираючись крізь бур'яни, падаючи й пошепки лаючись, потім довго спускалися в глибокий вибалок і ще довше видиралися вгору, аж поки знову пірнули в бур'ян, мов іще густіший, іще мов вищий, мов іще дужче насичений вологою. Опиралося, чіплялося, хльоскало мокро, кололося й дряпалось,— шкіра пекла, мов обдерта, а будячище,' де він, проклятий, і взявся, замалим очі не виколов!..

Йшли до самого світанку, поки Світличний не сказав, показавши рукою:

— Бачите могилу?.. Ото наша днівка.

Здерлися на високу могилу. Світличний наказав одразу ж лягати, щоб якась зараза не вгледіла. І ще жодна команда не виконувалася так швидко і дружно, як ця.

Могила, зроду-віку не орана, ніким і ніколи не топтана, зберегла на собі густу високу траву: вони так і пірнули в неї, на суху майже землю, бо вода тут не затримувалася — стікала донизу. Та вже й сонце зійшло: пригрівало у спину, у боки, в груди,— хто як лежав,— і вони одразу ж поснули, і не було таьої сили на світі, яка змогла б їх розбудити...

Ганжа проснувся од якогось підозрілого руху. Зірвався, ухопив автомат. Глянув: Світличний! Стояв на колінах, нахилявся раз по раз, наче молився.

Поклавши автомат, Ганжа підсунувсь до Федора Той чаклував над дбайливо розстеленою хустиною: витрушував з кисета намоклий тютюн. Був такий зосереджений, що на Ганжу навіть не глянув. Рівняв, викладав дрібку до дрібки обережно й старанно. А на худій зморщеній шиї ходив то вгору, то вниз гострий кадик: ковтав, мабуть, слину.