Проснулася од якогось звуку. "И-и-и!.. И-и-и!.." — скиглило щось у бур'янах. Наче дитина. Тетяна сіла вслухаючись. А воно іще дужче. "И-и-и1.. И-и-и!.." Мов заведене. І раптом — вереск нелюдський. Такий болісний крик, що в Тетяни аж заледеніло всередині. Ашот підхопився.
— Що то, Ашот?
— Заєць... Лисиця заєць схопив... У нас на Кавказі отак заєць кричить...
Послухали ще: вже не кричав, бідолашний.
— Спи,— лягаючи, сказав Ашот.— Рано ще...
Тетяна сама знала, що рано: світанок тільки-тільки прокльовувався бліденькою смужечкою при самому сході. Все довкола взялося росою, змокріла навіть солома. Івась геть зібгався в клубочок, підсмикнувши коліна до підборіддя, ще й піджачок натягнув на самісінькі вуха: замерзла бідна дитина! Тетяна зняла із себе жакет, вкрила Івася. Передсвітанкова прохолода, напоєна сирістю, тепер повзла аж по спині Тетяни. Вона сама стала тремтіти. Не витримала, звелася на ноги, оглянулась сторожко, чи ніхто не появився поблизу, доки вони спали. Не помітила нічого підозрілого, тільки бур'яни губилися в сірому мороці та чорніла громада соломи. Обережно ступаючи, щоб не намочити ноги в росі, Тетяна пішла до скирти, обійшла її довкола, аж терпнучи од страху: їй раптом здалося, що там хтось зачаївся.
Нікого.
Поступово світало: спершу бралося сизим, потім повільно прозорішало. В небі танули бліднучи зорі. Схід уже шаленів, буяв кольорами: синіми, жовтими, зеленими, червоними — такими яскравими й чистими, мовби їх малювала дитина... Ось уже виткнулося й сонце, ясне, червоне, як жар; і всі довкола поля, весь оцей степ неосяжний спалахнув, заграв, заіскрився, зарухався, відбитий у мільярдах росинок, що тремтіли, текли, розсипалися й знову збирались докупи. Тетяна стояла зачарована, пронизана болісно оцією красою, їй на хвилину здалося: все, що з нею було, що сталося з нею,— наснилось, примарилось, що навіть війни немає ніякої і їй не треба нікуди тікати й ховатися. Та ось вона глянула на Ашота, Івася, які іще спали, і одразу ж повернулася до похмурої дійсності.
В той день їм так і не судилося поїсти.
Траплялися села, але Тетяна остерігалася заходити; ану ж Гайдук подзвонив у район, а звідти вже обдзвонили всі села. Тож Тетяна боялася, що їх одразу і схоплять. "Давай я сходжу, ма! — набивався Івась.— Мене ніхто не узнає",— "А як узнають?" — "А .я утечу. Я як дремену, то й конем не наздоженуть!" — "Ой сину, куля завжди наздожене!" — думала гірко Тетяна. Івасеві ж казала, що нікуди він не піде, що краще це село обійти, дуже ж бо воно якесь підозріле. А там, гляди, наткнуться на пастушків, от їх і попросять. І вони виглядали голодними очима корів,— десь же та має пастися череда, але корів не було, люди чи то боялися виганяти їх на пашу, чи втікачам просто так не везло, а голод терзав усе дужче й дужче і йти ставало дедалі важче. Врешті наткнулися на дядька.
Дядько накладав саме на воза сіно. Поруч паслися коні: ситі, вгодовані, шкіра на них аж вилискувала, дядько ж був у військовому кашкеті і в полотняній сорочці — поверх новісінького галіфе з синього діагоналю (немало в той час дядьків нарядилося у військове: наші, відступаючи, покидали його повсюди, а ті, що попали в оточення та пробиралися в бік фронту, частенько й вимінювали на цивільне, щоб не привертати до себе увагу німців та поліцаїв, які полювали за такими). Тож дядько був наполовину у військовому, тільки босий: уминав босими ногами траву перед тим, як піддати її на вила, й аж присідав, щоразу по півкопиці піднімаючи. Дядько був з роботяг, ще й добрий хазяїн: бач, коні — наче лини, і віз — хоч на весілля.
Дядько возився із сіном, а пришельці, причаївшись у бур'яні, дивилися на нього в три пари очей, голодних та насторожених, і все не насмілювалися йому об'явитися. Ашот все поривався вийти з гвинтівкою, але Тетяна смикала його за рукав: не смій! — дуже ж бо ситі в того дядька коні і віз, мов намальований. Бач, наклада й наклада — усе сіно хоче за одним махом забрати. Може, поліцай або й староста, з таким тільки зв'яжись, такому тільки попадися на очі... "Давай я піду! — сичав сердито Ашот і вже з ненавистю дивився на дядька.— Руки вгору: хліб давай, сало давай, їсти давай!" — "Не смій! — хапала його за руку Тетяна. — Чуєш, не смій!" Бракувало ще появитися дядькові на очі з оцією гвинтівкою! Та він усе село на ноги підніме!
Дядько ж тим часом упорався з сіном, впряг коні, пішов поряд з возом, і вони дивилися йому вже у спину, а голод їх терзав іще дужче, і Тетяна жалкувала, що так і не наважилася вийти, а тепер уже пізно. "Зачем пізно!" — кип'ятився Ашот і поривався бігти навздогін, аж поки Івась сказав, що, може, в того дядька нічого з собою й немає. "Напевно ж немає! — підхопила одразу Тетяна.— Аби що було, він перед тим, як рушати, поїв би... Не нести ж додому". І їм усім аж полегшало, й Ашот уже не так сердився на Тетяну.
І Вони йшли весь той день, минаючи села, і знову ночували посеред поля, тільки мерзли ще; дужче, мабуть, од того, що були дуже голодні, й просиналися часто, навіть Івась прокидався,— бідна дитина, за що йому отакі муки!.. Тетяна про себе вже вирішила, що завтра зайде в перше ж село, бо так далі не можна. В неї є жакет, вона його виміняє на щось їстівне. На молоко й хлібину... Обов'язково хлібину, велику й духмяну, щойно вийняту з печі... Вона вже бачила її, ту хлібину, уявляла, наче держала в руках: запашну, гарячу, з рум'яною хрусткою шкоринкою, спечену на кленовому листі, хлібину, яку вони будуть їсти, запиваючи солодким, як мед, молоком. Тож вона зайде у перше село, до першої ж хати, де обов'язково пектиметься ота казкова хлібина...
В село Тетяна, однак, не зайшла: трапився хутір.
Вірніше, це не був уже й хутір, а руїни хутора: хати ще перед війною перевезли, мабуть, у село, бо з усіх хуторів тоді зселяли у села; Тетяна як учителька сама брала участь в отій не дуже веселій кампанії; ходила вмовляти людей, які не хотіли зселятися. Бо тут же і сад, і колодязь, тут усе звичне, до чого душею приріс, а там же гола толока, там і вода гірка, і земля неродюча, й городина не родитиме,— та краще уже вбивайте на місці та отут мене і закопуйте, а переселятись не буду! — всього надивилася й наслухалась Тетяна, агітуючи хуторян за село... Тож одразу й подумала, що й тут кипіли баталії, а тепер усе вимерло, затихло навіки — лишилися тільки здичавілі сади, та тини напівзруйновані, та провалля погребів і колодязів, та ще одна вціліла садиба лишилася, яку чи то не встигли зрушити з місця, чи був там хазяїн такий уже впертий, що все начальство одступилось од нього — махнуло рукою.