Почистили картоплю, стали їсти, пильнуючи, щоб не зронити й крихти.
— В школу не ходиш? — спитала Тетяна.
— Нє,— крутнув головою Колько.— У нашій школі поліція. І парти вже попалили.
— А вчителі? Вчителі лишилися?
— Лишилися. Тіки вони вже не учать.
"Те, що і в нас",— зітхнула Тетяна. Доїла останню картоплиігу — ледь черв'яка заморила. Й Івась: підбирає з трави лушпайку тоЕіеньку — чи не лишилася на ній хоч крихта картопляна?.
Тетяна подивилася на корів, що паслися поруч, і Колько глянув туди Ж:
— А ви подоїть... Он ту,— показав на корову з вим'ям найбільшим.
— А тобі не перепаде?
— Не...
Тетяна звелася, підійшла до корови. Та одірвала од паші важку голову, глянула очима терплячими й сивими.
— Не бійтесь, вона не б'ється. Тетяна присіла, помацала вим'я.
— В тебе немає якоїсь посудини?
— Не...
— А куди ж ти доїш?
— А в долоню,— показав складену човником долоню Колько.— Вони мені навмисне посудини не дають, то я у долоню...
Ну, в долоню то і в долоню...
— Підставляй, Івасю, пригорщу!
Спершу напився Івась, потім — Ашот. А вже останньою — Тетяна. Звелася, погладила вдячно корову, і та, мов зрозумівши, що людям більше нічого не треба од неї, одразу ж потягнулась до паші.
Тепер, коли вгамували голод, усім трьом захотілося спати. Очі злипалися, голови важко опускалися донизу. І — аж дзвеніло у вухах.
— А ви поспіть,— сказав їм Колько.— Сюди ніхто не навідується. Я вас розбуджу, коли що.
Полягали тут же, на травиці, м'якій та ласкавій,— і перини не треба!
Проснулася Тетяна од того, що сонце стало припікати у голову. Повіки аж набрякли, голова була важка й несвіжа. Корови вже паслися аж у кінці балки, Колько ж сидів поруч, стережучи їхній сон. Ашот теж уже не спав: умивавсь над струмком. Лише Івась і не думав прокидатися. Тетяна зняла хустку, накрила йому голову: хай поспить, невідомо, скільки доведеться ще йти. Пішла до струмка, вмилася — одразу ж полегшало. Запитала Колька:
— Може, й ти поспиш?.. А я пригляну за коровами.
— Не...
Підійшов Ашот, спитав заклопотано, куди йти далі. Але Тетяна не знала й сама. Знала тільки одне: мали кудись подалі забратися, щоб не потрапити до рук Гайдукові. Стала розпитувати у Колька, які села поблизу, щоб хоч якось зорієнтуватися, бо в оцих бур'янах недовго й заблукати. Але Колько й сам не встиг іще ніде побувати: світ його обмежувався лише рідним селом та довколишніми пасовиськами.
І Тетяна вирішила йти прямо іна південь. Бо на північ — Хоролівка, там повно поліцаїв і німців, а Гайдук напевно ж усіх попередив.
— Пішли до Кавказу! — аж повеселішав Ашот.— Там гори знаєш які?..
"Ой Ашоте, Ашоте, поки до твоїх гір доберемося, то й підошви постираємо!.." Розбудили Івася.
— До побачення, Колю! Спасибі тобі, дитино, за все! Ти ж нікому не кажи, що нас бачив.
— Наскільки й оглядалася Тетяна, стояв укопаним стовпчиком... Йшли аж до вечора. Знову смажило сонце, набивалася до
рота пилюка, все дужче щеміла подерта, подряпана шкіра на руках та ногах. Івась не витримав, мовчки заплакав, налетівши на будячище. "А не лови гав! — смикнула його сердито Тетяна. Взяла його руку, витерла кров.— Дивися уважніше та тримайся Ашота*. Син висмикнув руку, пішов за Ашотом, який продирався крізь бур'яни, аж тріщало: чутно було хтозна й куди. "Ашот, Ашот, тихіше не можна? — "Можна — крила давай!" — озвався Ашот. Вони йшли до вечора, поки знову наткнулися на скирту й вирішили ночувати під нею. Хотілося пити і їсти, бо хоч і траплялися села, вони їх оминали стороною, боячись попастися в руки поліції. Бо ще ж і оця гвинтівка, що з нею ніяк не хотів розставатися Ашот. Ну, навіщо вона йому?
"А як на поліцаїв натрапимо?.. Або на німців?.. Руки вгору й здаватися, да?.."
А багато він навоює отією гвинтівкою?
Скільки зможе. А в табір більше не піде. Якщо й візьмуть Ашота, то тільки мертвого...
Й Івась дивився на Ашота — очі горіли!
Ой, вояки ви мої дорогі!..
Йшла й думала, що його робити. Забратися б подалі, де б їх ніхто не пізнав, а там уже якось воно буде: світ же не без добрих людей. Перебудуть, поки повернуться наші ("А чи повернуться?" — думка єхидна. Тетяна аж головою мотала, її відганяючи), переждуть лиху годину, а тоді знову в Тарасівку. Не може ж того бути, щоб десь руки робочі не потрібні були! Тетяна ладна що завгодно робити, аби тільки якийсь притулок знайти.
Думала про це, коли й спати вкладалася в перепрілій соломі. Та воно, може, й краще: ніхто на таку солому не спокуситься, не прийде по неї, вона і в печі навряд чи горітиме,— тільки й того, що од мишей аж ворушиться. Пищать під самісіньким вухом, і чт/ дужче темнішає, тим заповзятіше возяться. Здійняли нарешті такий шарварок, що навіть Івась підхопився: замолотив сердито кулаками по соломі. На хвилину мов стихли, а потім знов за своє.
— А ти не прислухайся! — пораяла Тетяна синові
— Еге, не прислухайся! Як вони пищать у самісіньке вухо! Врешті не витримали: набрали по оберемку соломи,
послались у бур'яні, од скирти подалі. Івась і тут не міг довго заснути: крутився, вертівся, потім тихенько спитав:
— Ма, а гадюки тут є?
Минулого літа наступив на гадюку (як вона його не вжалила!) і відтоді їх дуже боявся.
— Спи: нема тут гадюк.
— А де вони є?
— Біля води. По болотах.
Івась помовчав, певне, роздумуючи, вірити чи не вірити,— мабуть, повірив, бо спитав зовсім про інше:
— Ма, а ми завтра будемо їсти?
— Будемо... Спи... Покрутився, затихнув.
Спав і Ашот, обійнявши гвинтівку. А зорі, літні, великі, ясні, висли над ними. Он Велика Ведмедиця, онде Мала, он гарячий розлив Чумацького Шляху; скільки зірок, скільки світів — кінця-краю не видно! І серед них, мов пилинка,— Земля: здригається в конвульсіях воєн. Навіщо? Для чого? Невже люди не розуміють, що життя їхнє— мить, спалах, секунда нікчемна супроти оцієї ось вічності? Так нащо ж іще його укорочувати, мучити і вбивать одне одного?
Важко було все те збагнути Тетяні: ось тут, перед лицем неосяжної вічності.
З-за обрію виткнувся місяць: повний, мов із міді почищеної. І на землю, затихлу та сонну, полилось-полилось світло примарне, із казки неначе. Дзвоники якісь зателенькали — ніжно, ледь чутно, чи то, може, вчулось Тетяні? Підклала під голову руку, щоб не так солома кололася, заплющила очі.