— Та живемо — спасибі визволителям нашим!..
— Що, так хліба багато? — допитувався глузливо Гайдук.
— Та не так щоб і багато...
— Чи салом уже й чоботи змазуєте?
— Та й сальця не так щоб і дуже... Воно ж, спасибі власті новій, свиней колоть заборонено.
— Заборонено, бо німецьким воякам теж треба щось їсти! — пояснив строго Гайдук.— Ви як хотіли: щоб німецька армія кров за вас проливала, та ще нічого й не їла?
— Та ми... Та останнім шматочком!..— Комірник уже й не радий, що ляпнув про свині. І, до власного двору добравшись, забіг наперед, одчинив перед гостем шановним хвіртку поширте: — Просю!..— І вже до дружини: — Жінко! Зустрічай-но гостей!
В хаті Гайдукові ударило в ніс застояне прокисле повітря: маленькі віконця були намертво вмазані в стіни, і всі запахи тут нагромаджувалися, відколи й оселилися люди. "Азія! — як про чужу країну, подумав бридливо Гайдук.— Учити та вчити!" Його дратував і важкий оцей дух, і піл величезний, де спали господарі, й погано підметена долівка, й брудні .миски на столі, що лишилися, напевне, після сніданку, і жінка комірникова, не так жінка, як одяг на ній: всі сніданки, обіди, вечері полишали на тому одязі слід. "Азія! — подумав ще раз Гайдук— Дикуни неотесані!" А комірник прибирав уже миски, витирав ганчіркою стіл, та поспіхом, та біжка, мов на пожежу, а жінка його діставала із скрині втиральник, спеціально для гостя, бо треба ж з дороги умитися.
Поки Гайдук умивався (вийшов надвір, щоб не нюхати помийне відро), комірник пішов до комори — одрізать сальця. Він тільки так завжди і казав: "сальце", "м'ясце", "пшінце",— бо до всього, що годилося в їжу, ставився з великою ласкою. Одкрае хлібця шматочок і довго його роздивляється й нюхає перед тим, як укусити. Тож комірник пішов по сальце і довго провозився в коморі, бо все не міг вирішити, який шматок винести гостеві: цей чи оцей? Цей мов малуватий, гість ще може й образитись, а цей же такий товстий та опасистий, що в комірника й рука на нього не може піднятись.
Вибрав нарешті середненький, поніс побожно до хати.
— Оце вже із денця.— І одразу ж злякався, що Гайдук не повірить.— Жінко, давай-но поріж.. Ріж увесь, нам для гостя такого нічого не жаль!
ПИЛИ самогоночку — міцний, мов із вогню, первачок.
Комірник одразу ж сп'янів, очі стали масні та маленькі, мов
зерня. Він розчулено заглядав Гайдукові до рота, пригощав та
припрошував: і
— Кушгйте, кушайте: нам для гостя нічого не жалько! > Мо', курочку зарізати? Тіки ж вони всі на учоті."
Гайдук відповідав, що курки не треба: слава Богу, наївся. Од горілки, од приємної ситості він подобрішав, і навіть хата вже не здавалася такою брудною. Дістав сигарети, вгостив і господаря. Той курив, аж прицмокував:
— Та й циґарети ж! Що ж то значить — культура! — Хоч сигарета була пісна, мов солома.
Потім став обережно допитуватись, коли скінчиться війна.
— Війна? — перепитав Гайдук— А староста хіба нічого не розповідав?
— Та наче нічого... Мо', і казав що кому, тіки я, звиняйте, не чув.
— 1 людей не збирав? — продовжував цікавитись Гайдук: позаминулого тижня, з приводу літнього наступу німців, в районі збирали всіх старост і начальників поліції Читали лекцію про події на фронті, наказували провести збори по селах.
— Та мов не збирав...
— "Мов", "мов"! — Аж розсердився Гайдук— Ти прямо кажи: збирав чи ні?
— Та мов не збирав... А мо', і збирав, тільки я, звиняйте, не пам'ятаю. Пам'ять у мене...
Гайдук аж сплюнув з досади. Погасив недокурок, поглядом пошукав попільничку, попільнички, звісно, не було. "Азія!" Роздушив недокурок у тарілці, твердо сказав:
— Війні скоро кінець. Німці вже підходять до Волги. Візьмуть Сталінград — із більшовиками буде покінчено.
— Дай Боже, дай Боже...
— Кінець більшовичкам! — Гайдук звівся, осмикнувши мундир. Зірвався на рівні й комірник Жінка його, почувши про кінець війни, завмерла коло мисника.— Кінець! — повторив, як припечатав, Гайдук
— А як же, звиняйте, із нами? — поцікавився комірник
— З вами?" З вами подивимося™ Хто* допомагатиме німецькій владі, працюватиме чесно, того залишимо. А решту — в табори! Або й на шибеницю.
Комірник ще хотів запитати, що німці думають робити з землею,— роздавати людям чи лишать у колгоспі, та побоявся: дуже ж бо строгий вид був у Гайдука.
— Ну, спасибі за хліб-сіль,— став прощатися Гайдук— Піду знайомитися з поліцаями. Скільки їх там лишилося? — наче й не знав.
— Та одного ж, що не встеріг пулімйота, наче повісили.— ("Розстріляли",— уточниз Гайдук).— Еге ж, розстріляли наче... А двоє самі наче втекли...
— Це ті, з полонених?
— Та мовби вони...
— То скільки ж лишилося?
— Та начеб троє: двійко наших, а один мов із Капказу.
— Не густо... Ну, нічого, нових наберемо. Вийшов із хати. Вже у дворі сказав комірникові:
— Працюватимем разом. Хто що скаже проти влади німецької чи якісь інші думки, щоб я знав того ж дня. Як на сповіді. Довідаюся, що утаюєш,— не прогнівайся!
— Та Божечку ж мій!.. Та чи я насмілюся!..
— Зажди, не божкай! — обірвав Гайдук його вже почала дратувати надмірна запопадливість комірника.— Особливо приглянься до старости. Не забув, на чиєму боці він воював під час громадянської?
Комірник не забув. Мов не забув.
— Ну, бувай... Так, кажеш, не скликав зборів пан староста? — І, не чекаючи відповіді, рушив на вулицю: строгий, зібраний, в чужоземнім мундирі — німець, та й квит!
Гайдук хоча й збирався щойно скликати поліцаїв, та враз передумав: "Встигну, не горить..." Його охопило якесь дивовижне розслаблення, якась нехіть, чи що: може, то захмелена ситість подіяла, чи літнє сонце ласкаве, чи тиша, що облягла все навкруг,— така дрімотлива, така вмиротворена, мов і не було на світі війни... Тільки Гайдукові враз захотілося опинитися в полі, посеред неосяжного простору, лягти в невисоку й суху степову траву, втупити бездумні очі в небо, покутуючи гіркувато-солодку стеблину... На нього так і війнуло напівзабутим дитинством, коли він був ще Кольком, а не Миколою і пас невелику череду (Гайдуки завжди пасли свою худобу окремо, не довіряючи чужим пастухам, які ніколи не доглянуть як слід. Та воно й не дивно: чуже — не своє... Та ще ж їм до того й заплати, й напій, і нагодуй — оддай, як у прірву). Тож Гайдуки завжди пасли своїх коней-корівок окремо, і Колько, якому найчастіше доводилося виганяти на пашу, тримався осторонь пастухів та підпасичів, щоб не змішати своєї худоби з чужою, і вже тоді навчився з погордою думати: "Злидні, що вони можуть!" — і приглядався ревниво до чужої худоби, й пиховито втішався: "А наші ситіші й нагуляніші..." І не раз, лежачи голічерева на траві та мружачи очі в сонцем обласкану синяву, не раз уявляв себе Колько хазяїном оцих усіх ланів, оцих усіх пастухів та підпасичів або ще ліпше — царем, щоб їсти і спати на золоті.