Потім, коли покінчили зі списками, Гайдук поцікавився, скільки лишилося коней, чи взяті на облік. Дізнавшись, що не так і багато: на чотири підводи од сили,— жорстко сказав:
— Впрягайте корів! На спинах хай носять, а щоб уся цегла за тиждень на подвір'ї була! Чули, що казав комендант?
— Та не позакладало,— скривився Васильович.
— Тож завтра щоб було не менше десятка підвід! Приходько сам розумів, що одними кіньми не впораються.
Тож доведеться впрягати корів. Це ж плачу буде та прокльонів!..
— Все? — запитав Гайдук
— Та начебто все... От тільки людей сповістити...
— Ну, то вже ваша справа.— Гайдук звівся, потягнувсь, аж хруснуло в спині.
—Ви що ж, у район? — запитав Приходько: була саме обідня пора, але йому не хотілося запрошувати до себе Гайдука.
— Який там район! — з досадою мовив Гайдук. Обличчя його враз стало понуре й сердите.— Буду знайомитись із поліцією, подивлюся, хто на що здатний... Та вже й пізно... Поки доберусь, зовсім ніч буде.
"Кликати на обід чи не кликати?" — вагався тим часом Васильович. З одного боку, варто було б запросити: приглянутися пильніше, може, що й випитати. В одній же упряжці віднині, з дня у день, то й оступитись не диво. А з другого,— не хотілося, ох не хотілось Васильовичу вести Гайдука до себе в хату! З Івасютою жодного разу не сидів за обіднім столом у власній оселі, на що вже той набивався. Раз навіть приплуганився з пляшкою, це коли став пиячити, але й тоді Приходько спровадив із дому. Не в спину виштовхав — послався нд серце... А цього так не вирядиш, це тобі не Івасюта. Бач, на людину нашу й не схожий: так духом німецьким і тхне. Набрався по закордонах, забув, мабуть, як по-нашому й думати.
Цьому не скажеш, що я тут, може, старший. Бо я таки староста, а ти — начальник поліції...
Приходька виручив, сам того не відаючи, комірник. Почувши, що в управі сидить якийсь німець, не витримав, явився непрошений. Причинив двері сінешні, обережненько голову в щілину просунув, сюди-туди оком цікавим повів. Кивнув у бік кабінету:
19*
579
— Засідають?
— Та засідають,— відповів посильний.
— А хто там, окрім старости?
— Якийсь німець з району.
— Ага...
Комірник бочком проліз у щілину, причинив обережненько двері. Тихенько висяказся, пригладив чуба, навшпиньках підійшов до дверей, за якими були Приходько й гість із району. Припав вухом, прислухався: мовби не лаялись. Ну, Боже поможи!..
Стукнув пальчиком раз, стукнув удруге:
— Мона? — І, виструнчившись, до Гайдука (упізнав з першого погляду): — Голова сільської общини з'явився по ваші указанія!
— Оце ж він, наш голова! — з притамованим насміхом мовив Васильович. Гайдук же пильно подивився на комірника, потім спитав:
— Не впізнаєш?
— Та вроді той...— не знав комірник, що зараз вигідніше: упізнати одразу чи трохи почекати.— Вроді десь і стрічалися... Пам'ять, звиняйте, у мене: забувать став, як і звати...
— Хитра ж у тебе пам'ять! — усміхнувся Гайдук— А Гайдуків пам'ятаєш?
— Гайдуків? — Комірник уже й не знав, що робити: узнавати чи й далі грати в забудька.— Та мов пам'ятаю...
— А як поле їм обрізав, пам'ятаєш?.. Разом із Ганжею...
— Я? — зовсім ісусиком прикинувся той.— Це ви про мене?
— Про тебе, про тебе! — вишкірився Гайдук, а комірника аж морозом обсипало од того лиховісного усміху.— Ти найбільше тоді й старався: боявся, щоб, не доведи Господи, зайвого метра нам не лишити... І знаєш, що я тоді подумав про тебе?
Комірник уже зовсім онімів. Стояв ні живий ні мертвий.
— Подумав, що першим, кого повішу, як наша візьме, будеш ти,— безжалісно продовжував Гайдук— Часте-ень-ко я на тебе в думках петельку сукав! — Гайдук ще раз усміхнувся зовсім уже обмерлому комірникові, послав до кишені руку. У того вже й очі полізли на лоба: ну, зараз встрелить!.. Гайдук же натомість дістав табакерку, вийняв сигарету, постукав нею по кришці (комірник аж здригався щоразу).— Ото так, дорогий землеміре... Ви, бачте, думали, що навіки гору взяли, а воно вийшло пшик... Де тепер твої більшовички — за Уралом? —
Запалив, затягнувся, пахнув димом комірникові прямо межи очі — той боявся ними і зблимнути, потекли тільки сльози.— Гаразд, живи поки що, користуйся тим, що я добрий." Тільки гляди... Гляди мені!..— А що "гляди"— і так було ясно.
— Та я... Та ми...— Голос знову повертався до комірника, все на ньому аж ворушилося од щчстя, що лишився живий.— Та що прикажете, я зараз!
— Спершу взуйся по-людському — обірвав його безцеремонно Гайдук. Бо на комірникові й справді були черевики, наче в старця позичені: скупенький, він завжди всю взувачку доношував до дірок у підошвах. Та й то: коли вже зовсім розвалювалися, не викидав, а складав у коморі — ану ж пригодяться! Дехто казав, що уся його взувачка лежить, відколи він почав і .взуватися.— Ти ж голова общини, а не якийсь голодранець.
— Зараз... Я зараз".— заметушився той.— Я ж, звиняйте, не знав.—Повернувся, щоб бігти, але Гайдук зупинив:
— Гаразд, хай потім. Тільки щоб удруге я на тобі цього ошмаття не бачив!
-Та я ж, звиняйте, не нарошне! — виправдовувався комірник Дивився з такою відданістю, що накажи зараз Гайдук стрибнути в найглибший колодязь — стрибне і не зблимне.— То які, мо', будуть указанія?
— Указанія? — Гайдук ще раз пильно зміряв комірника, наче прикидаючи, чи можна давати йому якісь вказівки, потім сказав: — Указанія одержиш од старости... А поки що запрошуй нас на обід. Думаю, що з тебе належиться. Так чи не так?
— Погобідати? Аякже, мона! — Комірник заметушився так, мов накривав уже на стіл.— Жінка там наготувала, та й пляшечка є. Я наче знав — приберіг.
— Що, пане старосто, приймемо запрошення? — зовсім уже розвеселився Гайдук він таки, видно, проголодався з дороги. Васильович хотів уже був погодитись, та враз пригадав Данька, його дугою вигнуту спину.
— Дякую, ви вже якось там без мене...
— Чого так?
— Треба ж людей оповістити: боюсь, що не встигну.
— Що ж, треба то й треба,— погодився одразу Гайдук— А ми таки пообідаємо. Ну, веди, показуй, як ти при новій владі тут розкошуєш!
І комірник, радий прислужитись, повів. Цей не горбився, не ховав голову в плечі: дріботів поруч із Гайдуком, заглядав віддано в очі, на питання, як живеться, відповідав, аж прицмокував: