— А серед отих літніх не було вусатого? Схожого на цигана?
Лариса Павлівна відповіла, що не було. Один був з вусами, але світлий.
Тетяна, трохи заспокоєна, хотіла збиратися додому. Лариса ж Павлівна стала вмовляти залишитися на ніч. Дорога ж далека, засвітла не вернеться. От 'ільки треба повідомити старосту, бо наказано строго: без йоге згоди нікого не пускати до хати.
Повернувшись з управи, довго сиділи за чашкою чаю. Чаю, щоправда, не було — заварили вишневих гілочок, і од червоного окропу терпко пахло весняною свіжістю, а замість цукру кидали сахарин просто в окріп. Тетяна чула про такі чужоземні ласощі, але бачила їх уперше — обережно опустила дві таблетки до кухля. Сахарин їй не сподобався: чай став хоч і солодкий, але набув якогось неприємного металевого присмаку. Лариса Павлівна пояснила, що так і мусить бути, бо німці роблять цю пакость з вугілля.
Непоспіхом сьорбали чай, розмовляли,—не про сучасне, про недалеке минуле. Боже, яким воно безхмарним та щасливим здавалося зараз!
Коли ж полягали — на одному ліжку,— пошепки продовжували розмову. Вже про сучасне. Лариса Павлівна твердила, що наші таки скоро повернуться, хоч як німці галасують про свої перемоги. Слова її були гарячі й щирі, як молитва, сповнені віри в те, що все, чого бажається,— збудеться, тільки не треба занепадати духом.
— Ви знаєте, майже щоночі сниться мені Льоня,— шепотіла вона.— І щоразу однаково. Ніби наші вже прийшли у село і Льоня разом з ними, і весь в орденах. Такий веселий — таким його ніколи й не бачила. То хіба до поганого може таке снитися?
Тетяна сама жила вірою, що наші незабаром повернуться, бо для двох найдорожчих людей — Андрійка і Федора — перемога над німцями означала життя, а поразка — неминучу загибель. Третього їм не дано, а їхнє життя було і Тетяниним життям, їхня ж смерть стала б і Тетяниною смертю.
Прощалися родичками.
Тетяна трохи заспокоїлась: найстрашніше минуло, лишалася надія, що вона ще побачить сина живого. Та минав час, і звична тривога знову повернулася до неї.
Щоночі по кілька разів схоплювалася з постелі: здавалося, хтось стукає в шибку. Серце бухкало, аж млосно ставало. Притримуючи на грудях сорочку, бігла до вікна, припадала лицем до холодного скла. І щоразу розчарування: ні Андрійка, ні Федора не було. До болю в :очах придивлялася в пусте подвір'я, залите місячним сяйвом, в густі тіні, що тулилися сторожко попід сараєм та коморою, надіючись, що ось-ось якась із них поворухнеться, одірветься од стіни, обернеться на постать людини. А вони лежали, застиглі.
Долівка холодила підошви, холод брався по тілу, вся вона аж дрижала, боячись одірватися од вікна, бо, здавалося, —одірветься, там одразу з'явиться й зникне щось найдорожче.
Прокидалася розбита, із синцями під очима.
Спонукала піти до Івана не тільки просьба нещасної Ганни: надіялася почути од нього щось про партизанів. Не могло того бути, щоб він нічого не знав: щотижня буває в районі, а там таки щось мусять знати — загін же не голка, щоб безслідно щезнути, та й Федько не такий, щоб десь тишком-нишком сидіти. Тетяна добре знала свого брата.
Іван саме снідав. Лупив синє, як смерть, яйце, хтозна-коли, мабуть, і зварене, тикав у сіль, насипану на стіл. Тут же стояла й пляшка з каламутною рідиною, до половини випита склянка. Хоч надворі стояло тепло, в хаті було холодно й сиро, як у погребі. Картуз, лежав на столі серед немитих мисок, а одна ложка валялася на підлозі біля Йванових ніг. Смерділо сивухою, тютюном, бо хоч вікна і були на міський кшталт, кватирок Іван і не думав одчиняти.
В нього було набрякле обличчя і червоні очі. Глипнув спідлоба на Тетяну, не відповів на добридень. Допив зі склянки, з огидою став жувати саме яйце, хоч хліб лежав поряд: біла, як сніг, паляниця, мабуть, нещодавно і випечена, ще пашіла теплим духом. Тетяна аж слину ковтнула, глянувши на ту паляницю: вона й забула, коли їла чистий хліб,— економлячи борошно, змішувала пополам з картоплею. Хліб од того не випікався, виходив глевкий, зате наїдний: каменюкою осідав у шлунку.
Проковтнувши яйце, Іван взявся за пляшку, щоб долити в склянку, але Тетяна, мабуть, йому заважала. З жалем заткнув пляшку кукурудзяним качаном, запитав роздратовано:
— Чого вам?
Тетяна не зважила на грубий тон: у ній прокинувся педагог— багатолітня звичка зберігати спокій і рівний тон у найприкріших ситуаціях. Недарма ж, збираючись до Івасюті;, вбралася, як у школу: в єдиний синій жакет, в строгу, англійського крою спідницю, старенькі, стоптані, але ще пристойні туфлі. Одягнулася так не для Йвана,— для самої себе, бо знала, що костюм одразу додасть їй упевненості, вчительської гідності. Тож Тетяна, мов і не почувши грубого того запитання, в свою чергу, спитала:
— Може, запросите сісти? Здається, хоч цього вас учили в школі?
— У ваших школах не вчився! — огризнувся Іван. Оскі/ьки ж Тетяна продовжувала дивитися на нього, роздратовано буркнув: — Сідайте, якщо прийшли.— І, жалкуючи, мабуть, що поступився, одразу додав: — Тіки недовго розсиджуйтесь — мені треба йти.
— Сидітиму не довше, ніж треба.
Вибрала чистіший стілець, сіла, намагаючись не пом'яти спідницю.
— За що ви заарештували Наталку? Чим вона провинилася? Івана аж пересмикнуло: всього чекав од колишньої мачухи,
тільки не цього.
— А ви що: в адвокати до неї найнялися? Чи вона вам яка родичка?
— Не в адвокати й не родичка.
— Тоді хто ви такі, щоб мене допитувати?
— Я не допитую — просто питаю: за віщо посадили Наталку?
— За що посадив — за те й сидить! — одрізав Іван.— І якщо ви за цим до мене прийшли, то вважайте, що розмова закінчена.
— Ні, не закінчена. І я маю певне право питати вас, Іване. Вже хоча б тому, що я не ірдин рік прожила у вашій сімї, і все, що ви зараз робите, торкається й мене. Од людей же не відгородишся, Йване.
— А мені плювать на людей — я сам собі хазяїн!— блиснув очима Іван: відчував зверхність оцієї, ненависної йому жінки.— Кінчайте, бо добалакаємося хто й зна до чого. За вами теж, здається, дещо водиться...
Але Тетяна, не зважаючи на погрозу, не припиняла розмову. Сама дивуючись власній сміливості, продовжувала: