Дорога ще грузла під ногами. Довкола сіріли стерні, поля тяглися рівні, як стіл, тільки де-не-де підіймалися козацькі могили й темніли скирти соломи. І все те грілося, млоїлось у веснянім теплі, й голова йшла обертом од пахощів розімлілої землі, од м'якого повітря, яке ласкаво обвівало обличчя. На стернях походжали чорні, як сажа, граки, пір'я на них було по-весняному чисте, аж вилискувало. Птахи всі до одного статечно поважні, мов селяни на святі.
Тетяна йшла не зупиняючись, хоч уже й притомилася. Боліли ноги, ломив поперек. Але вона ладна прийняти будьякі страждання, аби тільки її син 'не лежав у страшній тій ямі,
до якої повкидано партизанів. І все довкола — і сонце, і небо,
й поля, і по-святковому наряджені птахи — здавалось Тетяні
святотатством. (
Допленталася до села геть змучена. • Тополівка, біля якої партизани потрапили в пастку, недаремно носила цю назву: ще ніколи, не бачила Тетяна одразу стільки тополь. Високі дерева оточували майже кожну садибу, а вулиці були схожі на алеї. Вони були на диво порожні, ці вулиці, навіть у вікнах не мелькали цікаві обличчя. Тетяна, розгублена, зупинилася: не знала, до кого звернутись. Повела очима й аж тепер зрозуміла, звідки тривожний, пронизливий запах, що наростав з кожним кроком,— попереду чорніло свіже пожежисько.
Ще не вивітрився чад, їдко заповнюючи повітря, а до нього домішувалось щось солодко-нудотливе. Тетяна вже десь чула цей запах, але де не могла пригадати. Все подвір'я було засипане попелом, згоріла не тільки хата, а й усі прибудови, навіть цямрина колодязна обвуглена, мов горіла й вода. Певне, вогонь тут лютував безборонно. Сторожко обійшла сумне місце — стало моторошно од баченого.
Далі угледіла школу. Одразу же згадала, що в Тополівці є в неї знайома вчителька. Весела, розбитна жіночка — колись жила разом із Тетяною під час педагогічної наради в Полтаві, запрошувала й до себе в гості. Хвалилася чоловіком і сином: було видно по всьому — дуже щаслива, од того й добра до всіх людей.
Тетяна записала навіть її прізвище, але зараз ніяк не могла пригадати. Здається, Лариса... Ага, іще її чоловік був завучем школи.
— Вам кого?
Голос пролунав так несподівано, що в Тетяни аж тьохнуло серце. Обернулася і побачила згорбленого діда, що пильно дивився на неї.
— Я до вчительки.
— Якщо до Олени Матвіївни, то її вже немає. А як до Лариси Павлівни...
— До Лариси Павлівни! — зраділа Тетяна.
— Лариса Павлівна є. А ви хто їй будете?
— Знайома.
— Ото бачите хату? Під червоною бляхою? Дак за нею ще одна хата — в ній вона й живе.
Тетяна, подякувавши, хотіла вже йти, та згадала про згарище:
— Скажіть, що то у вас за пожежа була?
— Пожежа? — Старий оглянувся, чи ніхто не підслуховує, продовжував таємниче: — Мо', чули, партизанів у нас побили? Дак один попався із нашого ж таки села, з отого самого двору. То його у вогонь і вкинули. І жінку з дво ла дітками. Та йому, мертвому, вже не пекло, а жінці-дітям як було горіти живцем?
Дідок іще, мабуть, розповідав би, але Тетяна не могла більше слухати: підкотило під горло, запекло в очах. І думка, що серед убитих міг бути й Андрій, погнала її за будинок під червоною бляхою.
Ще в сінях почула сердитий жіночий голос:
— Я тобі дам, каналіє!
— Завагалася: заходити чи почекати. Не хотілося наражатися на сварку. Через хвилину-другу делікатно постукала в двері.
Відчинила Лариса Павлівна — червона й сердита. Запитлива подивилася на Тетяну?
— Ви до кого?
— Я до вас, Ларисо Павлівно,— знічено відповіла Тетяна.— Можна?
Лариса Павлівна мовчки осторонилася, пропускаючи Тетяну до хати. В невеликій кімнаті біля столу сидів набурмосений хлопець — схожий на матір. Чуб у нього наїжачений, а праве вухо трохи товще од лівого й червоне, як жар. Хлопець навіть не глянув на несподівану гостю, сидів, ображено чмихав.
— Не впізнаєте? — запитала Тетяна.
— По правді признатися — ні,— придивлялася господиня.
— Я — Світлична, Тетяна Олексіївна. Пригадуєте конференцію в Полтаві?..
— Тетяна Олексіївна!.. Боже, що з вами?
— Нічого,— відповіла Тетяна, і губи її затрусилися: ледь стримувала сльози.— Шукаю сина. Можна присісти?
Знеможеним рухом поклала на лаву пальто, зсунула тонку білу хустину з волосся, й очі Лариси Павлівни наповнились співчуттям.
— Та ви ж уся сива,— пошепки сказала вона, мов це було найстрашніше, що скоїлося з Тетяною.
Тетяна стенула плечима: що їй до того! Була така втомлена — язиком ворушити не хотілось. Заплющити б очі й посидіти, притулившись спиною до стіни. Але просто сидіти й мовчати було б нетактовно.
— Ваш синочок?
— Мій! — Очі Лариси Павлівни сердито зблиснули, а хлопець ще нижче опустив голову— До чого додумався — гільзи збирати. Я тобі дам гільзи|
Хлопець поворухнувся, сказаэ у підлогу:
— Інші ж збирали.
— А ти не смій! Щоб і ноги твоєї там не було!
— Що за гільзи? — поцікавилась Тетяна.
— Оті, що після партизанів лишилися,— Лариса Павлівна була все ще сердита на сина, і тому здавалося, що сердиться й на Тетяну.— Людям — горе, а цим дурням — радість!
Зачувши таке, Тетяна стрепенулася:
— То правда, що німці всіх партизанів побили? — спитала й напружилась болісно, боячись почути, що всіх.
— Правда, та не до кінця! — відповіла вже м'якше Лариса Павлівна.— Дев'ятьох убили, а решта втекла.
— На конях прорвалися! — не витримав хлопець.
— А ти помовч, коли дорослі говорять! — гримнула Лариса Павлівна. І поскаржилась: — І що мені з цим неслухом робити? Відколи чоловіка забрали на фронт — геть одбився од рук
— Даремно ви так на нього,— заступилася за хлопця Тетяна: ладна була його зараз цілувати за оту звістку. Якщо прорвалися на конях, то тільки з Федором, Федір і кінь в її уяві нероздільні, а Федір нізащо не лишив би Андрійка! — Хлопці є хлопці, в самої двоє синів.— І як не важко, мусила довідатись про все до кінця: — А ті дев'ятеро — не чули, хто вони й звідки? Може, хто їх бачив?
Лариса Павлівна кинула погляд на Світличну: неспроста допитується про партизанів. Може, тому й стала розповідати детально: як по обіді за селом знялася стрілянина. Не вщухало до вечора, а коли смеркло, вчинилося таке, що страшно й згадувати. Ото саме тоді партизани, що відстрілювалися з яру, посідали на коней та й кинулися в прорив. І тоді їх, кажуть, найбільше й побито. Дев'ятьох, усіх до одного, привезли потім у село, розклали рядком під управою, зігнали вранці людей впізнавати. І знайшовся негідник, що одного впізнав. Ото ж сім'ю того партизана й спалили, інші ж були всі чужі. Ларису Павлівну теж виганяли дивитись. Усі восьмеро були людьми вже літніми, бо молодші — спритніші, проскочили... Тетяна вдячно глянула на Ларису Павлівігу і, розуміючи, що та вже здогадалася про все й ховатися нема чого, спитала: