У загоні дізналися про страту Твердохліба того ж таки дня. Неля, не криючись, плакала, Андрій майже з ненавистю дивився на літнього чоловіка, що приніс сумну звістку, і похмуро на Ганжу, на дядька Федора, які все розпитували, як те сталося, І наче воно мало зараз якесь значення. Тепер, коли завдання було виконане, він збирався іти назустріч своїм, що наступали, забравши з собою і Нелю, але дядько Федір сердито сказав, що нікуди їх не відпустить, разом діждуться своїх, а Ганжа промовчав, коли Андрій звернувся до нього за підтримкою. Андрій розумів: їм потрібна рація, він обіцяв поговорити з начальством, щоб у загін прислали радиста, на що дядько Федір резонно зауважив: "Нащо присилати, коли ви уке тут!" Ганжа ж зауважив примирливо — не треба, мовляв, сваритися, ліпше зв'язатися з майором і попросити в нього дозволу залишитись у загоні до приходу наших.
На тому й домовились, зупинившися на хуторі, щоб Неля могла вийти на зв'язок. Тут і нагнала звістка про страту в Хоролівці.
Смерть Твердохліба запалила в Андрієві помсту. Цієї ж ночі думав іти в Тарасівку, щоб убити Курочку. Він повинен помститися за свого командира!
Дядько Федір потер себе по лобі, щось, певно, надумуючи, потім сказав:
— Гада треба взяти живцем. Судити й повісити! Як ти думаєш, комісаре?
Ганжа докурив цигарку заперечно хитнув головою:
— Курочку судити не завадило б, тільки є в мене ще одна думка. Ви знаєте, де начальник гестапо ждав Твердохліба? У Петрівцях, у крайньому од дороги дворі! Приїхали машиною: він, перекладач-шофер і ще два гестапівці. Там йому Івасюта й передав Твердохліба. От на кого гачечок закинути!
— Думаєш — клюне?
— Напевно клюне. Не забувайте про міст і про станцію. Крамер повинен би в Петрівці прикотити. Тут його й треба накрити.
— А Курочку що — не чіпати?
— Курочку потім німці й без нас повісять. Коли будуть дошукуватися, хто партизанів на Крамера навів. Курочці тоді од петлі не одвертітись. Тож хай і здихає од своїх хазяїв.
До Тарасівки мав їхати Світличний з двома партизанами.
Повернулися вранці: випірнули з білого мороку, як привиди. Натомлені, одразу лягли спати, дядько ж Федір збуджено походжав по кімнаті, розповідаючи про зустріч із Курочкою.
— Так що готуйтеся стрічати високого гостя!
— А Курочка встигне повідомити?
— Встигне. Одразу ж і подався. Взяв, певно, коней у Івасюти: гнав, аж ошмаття летіло!
— Сорока на хвості принесла? — не повірив Ганжа.
— При чім тут сорока: на власні очі бачив. Як виїхали за село, то й зупинилися недалеко рд дороги, щоб подивитися, поїде Курочка чи ні. А тепер налий мені, комісаре, чарку горілки, бо я теж хочу спати.—1 Підійшов, ляснув Ганжу по плечу: — Та не суши собі голову — розіграємо, як по нотах. То де ж мо9 чарка?
— Сам наливай,— усміхнувся Ганжа: давно звик до безжурної натури Світличного. Що ж, може, отаким зараз і треба бути: легше жити на світі. Простежив, як Світличний налив із баклаги у склянку, випив одним духом, як захрумкотів міцними зубами твердий огірок і як блискучі очі його блаженно зволожились... Подумав з мимовільною заздрістю, що такого й літа не беруть. І з грубуватою добротою сказав: — Лягай уже, вояко!
Світличний, дожувавши огірок, ліг, як був, засупонений горілиць на лаву й одразу заснув — хоч над вухом стріляй — не прокинеться. А Ганжа сидів і роздумував, як же краще взяти Крамера. Узяти живцем, а не мертвого. І згадував Твердохліба, чомусь не літнього вже — самовпевненого чоловіка, голову колгоспу, а того, далекого, з двадцятих років парубійка, наївного і гарячого, котрий марив світовою революцією. І здавалося, там, у районі, висить саме той Твердохліб, молодий і по-дитячому чистий. Гнів на фашистів, на всю оцю нечисть, що залила рідну землю, підіймався у ньому, їв очі. І він уже думав, що Крамера треба не просто скарати, а покарати так, щоб і німці, а насамперед — наші люди, побачили, хто тут справжній господар. Поступово визрівав план, як те зробити. Коли прокинувся Світличний, Ганжа одразу ж поділився своїм наміром. Не мав жодного сумніву, що Світличний погодиться: план був ризикований, можна було й головами накласти. Та чорт із ними — головами! — нетерпляче вигукнув Світличний.— Аби ж тільки Крамера вловити!
...Крамер виїхав, як і того разу, однією машиною, хоч серед німців уже поширилась чутка про таємничих якихось бандитів, які діють у районі; хоч сам, на власні очі, бачив висаджений міст, а обидва вартові-поліцаї, які прибігли в Хоролівку, розповідали налякано про загін бандитів, які буцімто й підірвали міст. Наслухавшись поліцаїв, комендант уже збирався дзвонити в Полтаву. Добре, що Крамер вчасно нахопився та вибив у старого йолопа трубку з рук Довелося терпляче і довго пояснювати, що з них же й спитають, коли дізнаються, яким робом зруйновано міст. І спитають зі всією суворістю воєнного часу "Але ж поліцаї!" — белькотів комендант: після
17 А. Дім.нхт
513
цієї жахливої ночі був блідий і розіублений, і Крамер з презирством дивився на нього. "Що — поліцаї! — махнув зневажливо рукою.— Як ви можете вірити отим дезертирам? Вони що завгодно набрешуть, аби виправдатися. До речі, де вони зараз?" — "У в'язниці," — відповів комендант, і Крамер схвально кивнув головою: хоч на це в нього вистачило глузду. "З вашого дозволу, я заберу їх до себе: мені вони скажуть усю правду.— Комендант кивнув неуважно: йому не давала спокою думка про наступну розмову з начальством. І тоді Крамер звівся, став перед ним рішучий.— Ви повинні, колего, запам'ятати одне: міст висаджено в повітря радянським бомбардувальником. Це був до біса точний удар, прямо-таки на грані фантастики: першою ж бомбою поцілити в міст, але на війні трапляються і не такі дивні речі. І тут ми з вами були безсилі: винищувачів, на жаль, не тримаємо. А бандитами, якщо такі є, в чому я маю сумнів, дозвольте зайнятися особисто мені".
Комендант врешті згодився. Крамер же, одвернувшись од нього, наказав негайно привезти обох поліцаїв. Узявши од них, на смерть заляканих, письмове свідчення, що міст розбомбив радянський літак, власноручно застрелив їх у підвалі таємної поліції.
Про себе ж не мав сумніву, що міст висадили у повітря бандити. Можливо, їх було не так і багато, як твердили поліцаї, але що вони були — факт. І потім — оті сигнали ракетами. Знайшлися солдати, які на власні очі бачили, як хтось сигналив ракетами. Солдатів же не розстріляєш, щоб заткнути їм роти. На щастя, всі солдати — очевидці з розбомблених ешелонів. Крамер поспішив у першу чергу спровадити їх із Хоролівки.