Біль і гнів

Страница 169 из 310

Димаров Анатолий

Бігли не зупиняючись. У грудях пекло, в скронях бухало. Степ миготів різнобарвно, а позаду гриміло й ревло.

Клубком скотилися в яр. Партизан ледве втримував коней: вони виривалися, ставали цапа, в круглих викочених очах червоно миготів переляк, а Світличний, Андрій і Пекельний лежали, безсило розпластані, й довго не могли звестися на ноги.

Потім розібрали коней, мовчки погнали яром. Яр вів од залізниці все далі й далі. Та навіть тут двиготіла земля, осипався з крутосхилів сніг. Здавалося, гримотить не тільки позаду, а й праворуч, на сході.

Вибравшись із яру, вони, наче по команді, оглянулися: позаду все ще палало, злітало вгору вогняними стовпами, а захмарене небо миготіло, мов у блискавицях. Дядько Федір крекнув, задоволений, Андрій же чомусь подумав про Нелю, яка лишилася на хуторі, і йому стало жалко, що її немає зараз поруч, що не бачить вона такого. Згадав і Твердохліба — серце стиснулося, й уже не радісно, а похмуро дивився на вогняний феєрверк: дуже хотілося, щоб командир, де б він зараз не був, оце все почув і побачив. Він сидів, застиглий, у сідлі й не знав, що саме в цю мить Твердохліб думає про нього й про Нелю, думає й плаче, вперше за своє довге й нелегке життя, не соромлячись сліз.

Твердохліб прокинувся од вибухів, що струсонули в'язницю. Вірніш, не прокинувся, а отямився, бо вчора його знову катували і, непритомного, приволікши до камери, пожбурили на льодяну цементну підлогу. Вони його знаходили на тому ж місці, де кидали, бо Твердохліб уже не міг рухатись: дивно було, як він іще жив.

Давно вже не міг поворухнути ні рукою, ні ногою: всі кістки потрощені Вони били по одному й тому ж місці товстим залізним прутом, аж поки хрускала кістка, били й кричали: "Зізнавайсь! Зізнавайсь! Зізнавайсь!.." Били, поки з прута починала стікати кров, і він напинався всім тілом, і жував собі губи розбухлими яснами, і мовчав, мовчав, мовчав. А якщо й стогнав, то лише тоді, коли втрачав свідомість. Вони уже знали: стогне — значить, непритомніє, і хлюпали на нього водою. Бо вони не хотіли, щоб він хоч на хвилину, хоч на мить утік од болю. І знову гупав прут, ламаючи цілу ще кістку...

Він пройшов крізь усі муки, які тільки могла вигадати їхня пекельна фантазія. Біль не одступався од нього й на мить: ні коли його мучили, ні коли вкидали до камери,— біль ставав то глухіший, то зовсім нестерпний, він допалював його тіло і душу, й Твердохлібові часом здавалося, що в голові вже не мозок — суцільний огонь. Боявся лише одного: що збожеволіє, а збожеволівши, викаже те, що добиваються од нього гестапівці.

І тоді він зосереджувався на одному: на своїй до них ненависті. Ненависть ця була зараз єдиною силою, яка ще допомагала триматися. Він щоразу йшов наче в бій, повертаючись нездоланний. І щоразу то була його перемога над здоровими, дужими, фізично неушкодженими ворогами, розлюченими власним безсиллям. Він розпалював у собі оцю ненависть, підтримував її щохвилини, гнав навіть найменші спогади з минулого, щоб не розслабнути, не розчулитись, не жаліти себе, бо тоді — не знесе тортур.

Коли гестапівці приходили за ним, очі його аж пекли, чорно і страшно, а розбухле, спотворене бородате обличчя дихало такою затятістю, що вони не витримували: накидалися на нього ще в камері й знавісніло топтали ногами. Тіло здригалося, голова моталася од кожного удару, але очі не гасли...

Цієї ж ночі, отямившись од вибухів, що трусили в'язницю, зрозумівши, що то таке, Твердохліб уперше дав собі волю й заплакав. Плакав од великої ніжності до двох найближчих, найдорожчих для нього людей, які зробили те, заради чого він терпів муки. Він плакав і плакав, розслаблений, немічний, наче дитина, а в'язниця двиготіла й трусилася, і гойдалася налякано тьмяна лампочка в дротяному плафоні...

Вранці ж, коли стихло, за ним знову прийшли. І коли вони мовчки підняли його і понесли, Твердохліб одразу ж здогадався, куди його несуть, бо вони дивилися на нього вже як на мертвого.

Його винесли в двір, на мороз, напівголого, босого, закривавленого. Але він не відчував холоду. Лише в першу мить, коли вдихнув чистого, промерзлого до кришталевої ясності повітря, злиплі, запечені кров'ю легені різонуло таким гострим болем,, що він мало не втратив свідомості. Дихав обережно, відчуваючи, як з кожним подихом виходить з грудей темне, наболіле, запечене, а в голові стає ясно і чисто, як і в небі, що висіло над ним. І Твердохліб з жалем подумав, як він рідко раніше дивився в небо.

Його пронесли через увесь двір, вкинули до вантажної машини, у відкритий кузов, оббитий металом. Нахололий, проморожений за ніч мета/ був покритий інеєм, і коли машина виїхала за ворота й попала під сонце, іній враз спалахнув, заграв веселково, переливаючись коштовним камінням. На очі Твердохлібові знову навернулися сльози, але він зараз був не сам — поряд з головою його, майже впритул до обличчя, чорніли брудні, нечищені чоботи з тупими носками, з твердими короткими халявами. І він щосили стиснув повіки, щоб отой, який стовбичив над ним, не помітив сліз.

Машина зупинилася. Твердохліб розплющив очі й здригнувся: над ним, тихо погойдуючись, звисала петля. Вона була з найкращої, мабуть, вірьовки, яку тільки можна було дістати у їхньому рейхові, з любовно вив'язаним— вузлом, з акуратно обрізаним кінцем. Це була добротна фашистська петля в ясному і чистому українському небі. І хоч Твердохліб знав, для кого вона наготовлена, вона його ні вразила, ні ;налякала: після того, що йому довелося пережити, смерть була І вже не страшною. Він навіть не думав про неї, як не помічав |і того, що робилося довкола. І лише тоді, як його підхопили під пахви й підняли, побачив фашистів, які товпилися довкола машини, поліцаїв і двоповерховий будинок райкому, куди він так часто заходив і над яким зараз звисав прапор із свастикою. 'Один з німців дістав якийсь папірець і став голосно його читати. Всі інші завмерли з поваги до того папірця. Твердохліб [не дослухався, що саме читає отой німець. Коли німець закінчив, па груди почепили якусь дошку. Він опустив погляд і прочитав великі чорні літери: "Бандит". Хотілося крикнути: "Самі ви бандити!" — уже й повітря набрав, та занімів ураз, подався вперед, прислухаючись. Там, далеко на сході, пролунав гуркіт, і Гримало часто і лунко, і він помер, упевнений, що почув звук далекої битви.