Радіопередавач, три автомати, ракетницю переховали в інший, що стояв ще далі од дороги, стіг. Там же лишили й речовий мішок з консервами. Із собою взяли тільки пістолети, та в НелІ за плечима торба з сірниками і парою майже нових жіночих чобіт для обміну.
Все довкола повнилося білим мороком, здавалося, що то плавають замерзлі частинки повітря. Сонце ледь пробивалося крізь білу завісу, від його світла було мовби ще холодніше, сніги аж посиніли, на вії, на брови, на щоки лягла паморозь. Вони йшли дуже швидко, щоб хоч трохи зігрітися; зупинилися лише тоді, коли попереду, внизу, завиднілось село.
— Тарасівка? — спитала тихо Неля і торкнулася Андрієвої руки: всю дорогу доторкувалась до нього — то плечем, то рукою, і Андрій відчував, яка вона стала близька.
Андрій лише кивнув головою: говорити не міг. Дивився на білі хати, повітки, сараї, на пр.імокутники дворів, одгороджені утопленими в снігах тинами, на вулиці, що, наче замерзлі ручаї, розбігалися врізнобіч, і в нього бухало в грудях, і гарячий, підступний клубок пік йому горло. Він ще не знав, що його чекає в селі і хто на нього чекає, але вже знав, що зараз немає на світі сили, яка змусила б його завернути назад, що б там не сталося. І Андрій, узявши Нелю за руку, швидко став спускатися донизу.
Василь Ганжа навідався в Тарасівку одразу ж, як тільки почув про Твердохліба. Той, хто приніс оцю звістку, розповів, що Твердохліба чи то вбили, чи то поранили, а де він зараз, що з ним — ніхто до ладу не знає. Одні кажуть, лежить в управі тарасівській, інші — ніби його забрано до району в гестапо, а були й такі, що клялися-божилися, буцім Твердохліб, коли везли зв'язаного селом, гукав, щоб готувалися стрічати наших, які незабаром повернуться. Отже, Твердохліб появився з того боку, од наших, бо чого б ото так йому кричати?
І Ганжа, схвильований, вирішив навідатись у Тарасівку.
Світличний не перечив. Він і сам би охоче подався, та треба ж було комусь лишатися в загоні. Лише попросив, проводжаючи Ганжу за хутір:
— І до сестри навідайся. Дізнайся, чи не чула чого про моїх.
Бо Олеся з синами мов під воду пішли. Як розсталися в оту суботу, напередодні війни, так ні слуху ні духу. А їхала ж до Тетяни — в Тарасівку.
Ще наприкінці листопада, якраз по першому снігу, змушені були залишити яр і землянку, викопану вже гуртом, бо хтось таки нанюхав їхній притулок та й доніс про це німцям. Світличний, Ганжа й Пекельний (їх тоді було троє) саме палили в сусідньому районі збіжжя, що його звезли німці до залізниці. Не встигши повернутись затемна до своєї "домівки", пересиділи день в одного знайомого в клуні на хуторі.
Коли ж наступної ночі повернулися в яр, побачили зруйновану землянку.
— Оце й повечеряли,— мовив похмуро Ганжа, роздивляючись продірявлений кулями казан.
Федір же, посмикавши вуса, відповів, що біс із нею, з вечерею,— добре, хоч самі ВЦІЛІЛИ.
Треба забиратися, поки фріци не додумались вернутися. Бо цей чортів яр гірший пастки: обляжуть з усіх боків — дідька лисого прорвешся.
Федір був навіть задоволений, що отак сталося — його гаряча кров прагнула помсти. Він марив навальними кавалерійськими атаками, в його неспокійній голові давно визрів план рейдового загону, який сьогодні тут, а завтра там — сам чорт за ним не вженетьбя. Переконував, умовляв Ганжу, лаявся з ним, а той своє: почекай, не гарячкуй. Світличний думав, чи не залишити на Ганжу та й податися звідси. Ганжа ж дістав кисет, простягав Федорові:
— На, закури.
— Не хочу!
— Лютуєш?.. Даремно... Даремно, Федоре... Світличний довго мовчав, удаючи, що вже спить. Але Ганжа
знав — Федір його слухає, і вже вкотре заходжувався переконувати, що не можна отак зопалу діяти, спершу треба підготувати ґрунт, а тоді вже кидать насіння. Майже щоночі то сам, то разом із Світличним вирушав у села, обережно стукав у шибку йому лише відомої хати, викликав господаря на потаємну розмову. Були такі, що не одчиняли: "Ідіть, звідки прийшли, і знати вас не знаю!" — і тоді Федір поривався пустити червоного півня під стріху, викурити сучого сина на сніг, та Ганжа його завжди зупиняв: "Не треба, хай лишається з власною нечистою совістю". Але більшість таки впускала до хати і впізнавала Ганжу. Ганжа засиджувався до третіх півнів, бо хотів знати, що діється в селі. Хто старостою, хто в поліції, що говорить народ про "новий порядок", які настрої і, головне, чи знає хазяїн надійних людей, на яких можна було б покластися. Ганжа випитував довго й обережно, в його чіпкій пам'яті осідали, вкарбовуючись, імена й прізвища. Нарешті повернувся задоволений і відповів на роздратоване Федорове: "Ти скажи, чого добиваєшся?"
— Хочу, Федоре, щоб німці та поліцаї у нас із тобою як на долоні ходили. Щоб не скидатися на отого старця сліпого, який колись у наше село приходив. Роздратуємо, було, ми його, тоді ще дітлахами, роз'юшимо, то він кляне нас, кляне, а тоді й давай ціпком наосліп вимахувати. Молотить повітря, аж свистить, а нам не страшно, а смішно. Тож щоб і з нами того не було. Щоб уже як бити, то бити!
Федір тільки гмикнув у вуса. Ганжа ж тим часом продовжував:
— А ще, Федоре, хочу, щоб наші люди, най полохливіші навіть, повірили: що б там не було, а ми переможемо! Рано чи пізно, а виженемо німця з нашої землі. І так гнатимем, що він і штани по дорозі губитиме.
— Тобі комісаром бути б, Влсилю. Так доладно ти з людьми розмовляти вмієш.
— Що ж, може, такі зараз людям найбільше й потрібні. Коли ж настала пора формувати партизанський загін та
зібралося хлопців щось душ із дванадцятеро,— що місцеві, а що й оточенці,— то Федір став командиром, а Ганжа — комісаром.
Ганжа виїхав, як почало смеркатися. Кінь бадьоро покивував головою, долаючи сніг, Ганжу ледь помітно похитувало, поступово стало хилити на сон, тоді він різко струшував головою, щоб не задрімати. Оглядався, чи не видно кого, але в степу було безлюдно. І Ганжа, щоб прогнати дрімоту, знову повернувся думками до вчорашнього неприємного випадку і до всього, що було з ним пов'язане.
Учора вперше посварився по-справжньому зі Світличним. І хоч потім, під кінець, помирилися, на душі все ж лишилася гіркота, і вони уникали дивитися один одному у вічі.