— Який парашутист? — холоне в Андрієвих грудях.
— Та звісно ж який: диверсант од червоних. Голова колгоспу колишній. Ще й стріляла, зараза!.. Добре, що не вцілив ні в кого — собі тільки в ногу.
Далі вусатий розпитував, як там у і зборах, чи багато полонених. Прицмокував: німці порядок кругом наведуть! Андрій відповідав неохоче, скупо: звістка про Твердохліба його приголомшила, гнітила все більше) і більше. Хоча й до цього був переконаний, що з командиром щось стряслося, та все ж, наперекір усьому, не полишала надЦ а може, просто затримався... Ось поЕернеться й побачить обох — Твердохліба і Рієлю...
— їгти хочеш?
— Що? — аж здригнувся Андрій.
— їсти, питаю, хочеться? Хлопці, а подайте, що там лишилося!
Лишився добрячий окраєць житнього хліба, шмат сала й цибулина. Все те так смачно пахло, що в Андрія, який із самого ранку крихти в роті не мав, аж зассало під ложечкою. Хотів, однак, відмовитись, але одразу ж уявив, які в оцих поліцаїв були б пики, якби довідались, кого підвозили та вгощали. Передумав — узяв сало, хліб. А старший ще й пляшку дістав, потрусив у повітрі:
— Ковтни та зігрійся. Жалко, що мало...
Андрій не відмовився й від самогону. Приклався, потяг смердючу рідину, закашлявся. Допив, однак, усю, вп'явся зубами в окраєць.
Уже зовсім стемніло, коли добралися до повороту на Князівку. Зіскочивши з саней, Андрій зачекав, поки поліцаї пірнули в пітьму, а потім повернув назад.
Десь кроків за кількасот мав повернути до стодоли. Та пройшов кроків сто і двісті, пройшов з кілометр, а вранішніх слідів своїх не бачив, як не вглядався у сніг. І вже починало здаватися, що шукає зовсім не там, де треба шукати. Андрій майже бігає, шукаючи, бо темнішає з кожним кроком і нічого не видно.
Врешті стає, заплющує очі, пригадує. Ні, таки недалеко од повороту! Коли вибрався вранці на дорогу, то добре бачив темненьку смужку дороги, що вела на Князівку.
Повернувся і майже одразу наткнувся на сліди.
Стодола виросла перед ним так несподівано, що мало не ткнувся у неї обличчям. З-за стодоли виглядає Неля. І в руці пістолет.
— Ти що?!
Неля ще якусь мить не опускає зброю, наче не вірить, що перед нею — Андрій, а потім схлипує і припадає до нього.
Цілує в щоки, лоб, у губи, тремтить і плаче, питає з докором і тривогою:
— Де ти був? Де був так довго? — І Андрій, ошелешений, не знає, що й сказати.
16*
483
— Ти не знаєш, що я тут передумала!..
Неля вже трохи заспокоїлась. Ховає непотрібний тепер пістолет, а лівою все ще тримає Андрія за руку. Наче боїться, що, як тільки відпустить, він знову щезне.
— Я нікуди більше тебе одного не відпущу!
І вже у стодолі, в тісній печері, коли Андрій усе розповів (не сказав тільки про Твердохліба), коли вже полягали й напружено відчували взаємну присутність, Неля перша поворухнулася і тихенько, мовби їх хто міг підслухати, спитала:
— Андрійку, не спиш? — Одразу ж покликала: — Йди до мене.
Андрійко повернувся. Нелині руки обхопили його, і вона припала до нього.
— Знаєш, чим ти пахнеш? Яблуком,— сказала по тому Неля. І ще додала: — Обійми мене... І поклади сюди руку... А тепер спи.
Андрій прокинувся од того, що було жарко. Жарко й незвично. Нелина рука лежала в нього на шиї — вона й сонна тримала його, горнулася, тулилась, поклавши голову йому на плече. Нелине волосся пахло чимось теплим і милим, чимось таким, що в Андрія аж серце защеміло од ніжності. Захотілося погладити її, приласкати, але боявся її розбудити. Тому непорушно лежав, хоч у нього й німіло плече. Потім, коли зрозумів, що так і не засне, обережно підняв ліву, вільну руку, глянув на світлі цифри.
Сьома година, незабаром, світатиме.
Неля поворухнулася, ще тісніше притулилась до нього. І Андрій завмер, боячись дихнути. Потім, коли вона заспокоїлась, став думати про неї, про себе і про те, заради чого їх і скинули на парашутах.
Він уже знав, що має робити.
Ще по дорозі сюди, як довідався, що Іван став начальником поліції, після того, як пересвідчився, що довідка не викликає жодної підозри, і як почув, хто схопив його командира, надумав навідатись у рідне село. Була надія побачити матір і брата, якщо вони не евакуювалися, а головне: придивитися, відшукати своїх товаришів, щоб з їхньою допомогою розвідати залізницю й вокзал у Хоролівці. А вже потім викликати наші літаки й подати їм сигнал ракетами.
Це було те основне завдання, що перед ними поставив майор: наші літаки раптовим бомбовим ударом мали паралізувати рух на залізниці, і не тільки паралізувати, а й знищити якомога більше живої сили і техніки ворога. Тож Андрій і
Неля мали викликати літаки саме тоді, коли станція буде забита
ешелонами, викликати після того, як приймуть із центру
умовний сигнал. '
Андрій тепер знав, що Хоролівка забита німецькими військами, бачив здаля й ешелони, що йшли на схід, і зрозумів — зараз, після провал-/ Твердохліба, не має він права діяти наосліп, попастися до рук ворогові. Найкраще було б, аби вони пішли у Хоролівку всього раз, щоб звести до мінімуму всі шанси на невдачу, в оту ніч, коли повинні прилетіти літаки. А для цього потрібна допомога. Треба було розвідати підступи до станції, дізнатися, як її охороняють, в які години на ній скупчується найбільше ешелонів, звідки найкраще підкрастися і де залягти, щоб непоміченими діждатись своїх літаків і подати умовний сигнал. Тож Андрій надіявся, що в рідному селі він знайде потрібну людину.
Іще одна думка не давала спокою: він мав вияснити, як попався Твердохліб, хто його зрадив. І насамперед покарати Івана. Як не застерігали від незапланованих акцій, Андрій знав, що не стримається: застрелить Івана за першої ж нагоди.
Тож коли стало світати, Андрій став збиратись у Тарасівку.
Неля спершу і слухати про те не хотіла:
— Хочеш, щоб тебе схопили? Тебе ж там усі знають!
Після того як Андрійко розповів про Івана (раніше, до цієї ночі, не признався б нізащо!), вона завагалася. Потім сказала, що коли так, коли треба йти, то підуть обоє: вона нізащо не лишиться в оцій стодолі.
І Андрій змушений був нарешті піддатися. Порвав тільки довідку, згідно з якою Неля доводилася йому сестрою, а натомість дістав іншу. Тепер Неля була вже вчителькою з Полтави, і їй дозволялося йти міняти продукти для тяжкохворих батьків. Познайомилися ж по дорозі, й Андрій запросив її в рідне село.