Отут і не витримав Іван — кувікнув розпачливо. Кувікнув і прокинувся.
Не вірилось, що не в хліві, а в ліжку. Коли ж обмацав подушку, ковдру й Федору, що спала, аж на душі полегшало. Перевернувшись на другий бік, заплющив очі.
І тільки задрімав, знову приверзлося таке, що й на голову не налізе.
Буцім Федора виходить заміж. Та ще за кого — за німця! І такого ж паскудного, такого плюгавого, що гидко й паличками взяти! А він, Іван, стоїть посеред двору і тримає образ в руках: благословляти молодих. Образ важкенький, в Івана аж руки одламуються, кинуть би, та не сміє: Івасюта мовби сказав: як не благословить — то він його повісить. І нічого робити Іванові: піднімає образ над головами німця й Федори, що •стали перед ним навколішки, піднімає й говорить:
— Будьте здорові й щасливі.
14 А Дімаров
417
Аж раптом, де не візьмись,— Твердохліб. Тикає пальцем в ікону, регоче, аж заливається:
— Гляньте, чим цей бовдур свою жінку благословляє до
шлюбу!
"Обернув до себе ікону Іван — і мурашки по спині побігли: замість образу Божого — писок свинячий! Не намальований навіть — живцем до ікони приклеєний. І знову прокинувся Іван.
Лежить аж мокрий, а Федора — шльондра стара, спить, хоч би тобі що! І тоді розізлився Іван та й стусонув сонну дружину. Щоб знала, як за німця заміж виходити!
— Га? Що?..— сіпнулась Федора.
— Нічого,— невинно Іван.— Щось, мабуть, приснилося... Федора посопіла, посопіла — знову заснула. А Йван лежав
та все думав, до чого б воно отаке приверзлося. Хитрував сам із собою: добре ж бо знав, що могли віщувати ті сни.
І треба ж було йому вчора вийти з хати. Виперло дурня старого на вулицю та й зіткнуло з Гусаком Степаном. Синком отого Гусака, що його в тридцять восьмім посадили як ворога народу. Чим він нашкодив народові, у селі ніхто так і не взнав, але казали, що дали старому аж двадцять літ тюрми та ще десять років поразки в правах: не дотягне на цьому — на тому світі вже одбуватиме.
Молодий Гусаченко і носив усі оці роки образу за батька: як тільки почалася війна та його забрали до армії, він і разу в той бік не вистрелив. Підстеріг слушну хвилину, кинув гвинтівку та й перебіг до німців.
Ті його не спровадили в тил, у табір військовополонених, а лишили при кухні. Спершу Степан рубав дрова, тягав воду, чистив і мив величезні казани,— та добре розумів, що тут як не старайся, як не пнися із шкіри, все одно в люди не виб'єшся. До того ж і повар одразу його зненавидів: називав тільки "руссіше швайне" і все норовив потягнути по спині цурупалком. Степан довго не міг уторопати, в чім причина тієї ненависті, аж доки повар, хильнувши шнапсу, не проговорився: "Ти ієст дізертір"!.. Тєпя ната пуф-пуф!" І показав на мигах, який саме "пуф-пуф" влаштував би він Степанові.
Після цього випадку Степан набрався духу та й пішов до самісінького командира роти: так, мов, і так, тягати дрова і носити воду більше не хочу, а хочу убивати червоних — мститися за батька. Іще ваш повар зненавидів мене за те, що я перейшов на ваш бік.
Ну, повара, ясно, забрали, а Степана нарядили в німецьку уніформу, дали в руки гвинтівку і зарахували рядовим до маршової роти.
І закрокував Степан з німцями поруч, так же хвацько засукавши рукава та розстебнувши комір, і навчився швидко Степан, ввалившись до тієї чи іншої хати, лягати просто в чоботях, в одягу на білосніжне ліжко... лежати й командувати: "Матка, яйка, млеко — шнеллер!" — не зізнаючись навіть, що він може й по-українському: української мови вже й соромився. І заспівав Степан разом зі своїми дружками: "Дойче, дойче, юбер аллес!" — наче до цього й не знав інших пісень. І став стріляти Степан з німецької гвинтівки німецькими кулями у своїх земляків — так ловко, що командири помітили оту його запопадливість, помітили й відзначили: дали десятиденну відпустку додому, ще й дозволили прихопити з собою фронтового товариша — справжнього німця родом з Гамбурга.
Отак і появився Степан у Тарасівці: з німцем в обіймочку. Гусачка, бідолашна, й не знала: радіти чи журитися, дивлячись на свого найстаршого сина. Мундир-бо ж на ньому чужий, і сам він наче чужий: ґелґоче щось по-німецькому зі своїм новим дружком та п'є самогонку, шнапсом її називаючи. Та ще й з меншим біда, з Остапом: дивиться вовком на старшого брата і говорити до нього не хоче. Якось ішла Гусачка в хату, а Остап кулею їй назустріч: щока одна жаром взялася і сльози бризкають.
— Остапе!
Метнувся з двору, тільки хвірткою грюкнув. Зайшла стривожена в хату. Степан наче хмара:
— Я йому дам "німецького запроданця"!
Від злості забув німецьку мову й забалакав по-нашому. Вмовляла пізніше молодшого:
— Ти б, сину, змовчував. Він же старший, та й брат...
— Який він мені брат?! Посіпака фашистський! "О-хо-хо!.. І що воно буде?" — журилась Гусачка. Бо вже
й люди стали одвертатись од неї Рідний брат, і той уколов. Не прямо, правда, сказав — побоявся, а ехидненько привітав:
— З німецьким тебе єнералом!
"Єнерали, єнерали, бодай би їх і не було!" — журиться, зітхає розгублена Гусачка, а Степан натяга чужий мундир, куцу шинельку, високу пілотку із свастикою та й рушає з німцем на вулицю. Не стежкою — попід тинами, щоб менше бачили, а серединою — на виду всього села.
14*
419
Отак і зіткнулися з Приходьком — чорт його виніс саме надвір!
— Гутен таг, дядьку Іване! — Козирнув недбало двома пальцями, а рука в рукавичці, наче у пана.
— Те-те-теї — аж язиком зацокав Іван.— А я вас, звиняйте, спершу і не признав. Дивлюся: ідуть два німці — аж у животі похолонуло!.. І далеко ж оце йдете?
— Шпаціруємо — прогулюємось по-вашому... .
— Шпаціруєте? — придивлявся не так до Степана, як до дружка його Іван: уперше ж так близько зіткнувся з живим німцем. Німець, певне, дуже замерз: ніс геть посинів, ще й бурулька звисає. Та воно й не диво — мороз хапає за вуха, а він же, мабуть, із теплих країв. Що ж робитиме, як зима по-справжньому цюкне?
Роздивляється німця Іван, а Степан дістає тим часом цигарки в поцяцькованій пачці, простягає недбалим рухом Іванові:
— Закурюйте, біте, цигарету!
Дістав делікатно Іван сигарету, понюхав — тютюном наче й не пахне. А Степан уже запальничкою — чирк! — підносить вогник Іванові.