Батькова голова моталася внизу, била, мов камінь, його по колінах. Батькові руки чіплялися йому за литки, батько наче хотів охопити намертво сина: затримати, діждатись людей, що їхали на невидимій поки що підводі, на невидимих конях, які
гупотіли все дужче і дужче. Батьковд ноги волоклись по дорозі,
і так важко було тягнути, що здавалося: батько загнав їх у
твердь та й оре, як плугом. (
Зовсім знеможений, дотяг нарешті до брички. Із стогоном, хрипом став виважувати неслухняне тіло на повіз. Заважав сидір, усе сповзав, чіплявся за бричку, але Іван так і не наважився його зняти: боявся випустити тіло.
Нарешті батько ліг упоперек: руки звисали на один бік, ноги — на другий. Треба було б поправити, але невидимі коні гупотіли все ближче і ближче — аж гуло в степу. Іван скочив на бричку, вхопив поспіхом віжки та нараз згадав про батьків картуз, що лишився на дорозі.
Картуз лежав посеред кров'яної калюжі. Івана знову заканудило, він зціпив зуби так, що аж хрумкнуло, і, підхопивши картуз, щодуху побіг.
Біля самої брички об щось боляче вдарився ногою. Щось аж брязнуло, одлетівши в темряву. "Пістолет!" Кинув картуз поверх батька, упав на коліна, водив гарячково долонями, намацуючи зброю, а коні гупотіли вже так, наче мчали не по дорозі — по згорбленій Івановій спині.
Намацав пістолет, одірвався од землі, звівся, збайдужіло почалапав до брички.
Батькові ноги стирчали чорно і страшно. Обійшов їх подалі, сів у передку, звернув коня з дороги.
їхав просто в степ — навмання, наосліп, і коли б попереду було провалля, звалився б у нього разом з конем, бричкою, з мертвим батьковим тілом.
Колеса загрузали в ріллі, кінь хропів, ледь тягнучи бричку, Іван уже шмагав його батогом — здавалося, хтось наганяє. Боявся навіть оглянутись: позаду лежав батько. Спиною, усім єством відчував мертвого, невмолиму його непорушність.
Безконечна, здавалося, рілля врешті скінчилася. Земля стала наче западати донизу, мов просідати, й Іван відчув, що спускається в балку. Натягнув віжки, притишив коня, який розмахався так, що й не зупинити, став обережно спускатись донизу.
Зупинив, скочив з брички. Поросла травою, земля була м'яка і податлива — мимоволі подумав: копати буде легко. Все ще обходячи мертвого батька, намагаючись навіть не дивитися в його бік, зайшов ззаду, намацав лопату.
Копав довго і запопадливо. Яма була вже йому по груди, по шию, а він усе копав і копав: хотів заховати поглибте.
Як зовсім пірнув у яму, а земля, яку викидав, стала сипатися йому на голову, кинув копати. Поклав лопату впоперек ями, учепився — видерся. І, вражений, завмер.
Темрява щезла. Щойно ж нависала над Іваном, обступала з усіх боків, важка і погрозлива, налипала на руки, на груди, обличчя, звисала важким ошматтям йому з плечей, а тепер усе довкола переливалося в сріблястому мареві. І в тому мареві, в місячному світлі все здавалося непевним, несправжнім, хистким, і все виросло, збільшилося в розмірах і кінь, що куняв зморений, і бричка, і страшні татові ноги.
Вони звисали такі довгі, такі величезні, що яма, викопана Іваном, була порівняно з ними іграшкою. І здалося раптом Іванові, що він так і не зможе поховати батька. Яку глибоку та широку яму не викопає, батько туди не влізе. І щоразу, як видиратиметься з ями, тіло батькове ставатиме все більшим і більшим.
Іван аж трусонув головою. Ввіткнув у землю заступ, пішов до брички.
Коли дотягнув батька до ями — довго стояв, не знаючи, як опустити його на дно. Врешті наважився — кинув. Батько впав головою донизу, ноги його задерлися вгору і стирчали прямо до Івана, але він не опустився б нізащо у яму, щоби поправити тіло: здавалося, мертвий охопить тоді його щосили руками і триматиме до Судного дня. Щоб разом предстати перед Богом. І щоб не бачити отих ніг, не бачити, як незручно, як зламано лежить у ямі батько, Іван ухопив лопату і став гарячково жбурляти землю донизу. Жбурляв, як несамовитий,— уже давно присипав обличчя, груди, руки, а ноги все ще стирчали, ноги мовби росли й росли: засипле всю яму, а вони все одно виткнуться з могили.
Лише тоді, як присипав і ноги, облишив швиргати землю...
У Тарасівці появився перед світанком. Зморений кінь ішов ступою, Івасюта мовби куняв: тримав опущені віжки, сонно похитувався. Лише тоді, як кінь зупинився перед ворітьми, стріпонувся, оглянувсь, ніби пригадуючи, де він і що з ним, зліз нехотя з брички. Не став розпрягати коня — пішов до хати.
Хата зустріла його навстіж одчиненими дверима. Раніше він стривожився б, тепер же лишився байдужий... Пройшов у сіни, намацав клямку хатніх дверей, ступив до кімнати. Не став кликати дружину, щоб засвітила: не хотів, щоб вона зараз його побачила. Сам знайшов лампу, засвітив, поніс до столу. І вже по дорозі до столу впала йому в око якась зміна в кімнаті.
Кімната мов стала іншою, в ній чогось бракувало — чого саме, одразу не міг і втямити. Лише роздивившись пильніше, зрозумів — бракує люстра. Отого, що стояло при дверях. Й отого он, що висіло над столом, бо Ольга не могла й за стіл сісти, щоб не помилуватись собою перед люстром. : Схопивши лампу, метнувся до спальні.
Там теж позникали всі люстра. А шафа стояла розчинена навстіж. З ліжка зникла подушка й пухова перина. 1 ковдра з верблюжої вовни, придбана вже ним. Посеред кімнати, на підлозі, сиротливо валявся загублений ліфчик.
Утекла! Куди, з ким — не треба й гадати...
Задихаючись, наступив на ліфчик. Дер, вкручував каблуком У підлогу, як отруйну зміюку.
; Потім вернувся до першої кімнати, поставив лампу на істіл, поліз до буфета. Знайшов одразу ж пляшку, дістав кухоль. Налив похапцем, аж руки трусилися, випив. Постояв безтямно, знову налив, знову випив...
З того дня чорно запив молодий Івасюта.
і Іванові Приходьку наснилися свині.
— Та якби ж тільки свині: приверзлося, що й сам він ісвиня! Лежить кабан кабаном, у їхньому ж таки сажеві, а поруч нього — льоха, так пудів на шість, та ще й поросята — його ж таки діти. Брудні, довгоносі, голодні, аж сині.
А двері — рип: Федора! Принесла повне відро теплого пійла, сипле в корито, промовляє ласкаво:
— їж, пацю, їж! їж та нагулюй сальце!