— Ну й ну! Оце зустріч! — Світло нарешті погасло, вершник зіскочив на землю. Підійшов до Оксена впритул, здивовано мовив: — Не сподівався зустріти! 4умав> тебе давно вже й кури загребли... Злітається вороння на згарище...
— А ви хто, пробачте, такі? у запитав обережно Оксен: голос був дуже знайомий, але він не хотів — боявся повірити, що це саме той, кому належав той голос.
— Не впізнаєш? Ану приглянься пильніше!
Ліхтарик знову спалахнув — тепер уже не в Оксенів бік, а в протилежному напрямі. Він вирубав з темряви яскраве коло, і в колі тому вималювалося немолоде обличчя з сивими вусами, з глибокими зморшками. А з-під широких насуплених брів дивилися очі. Оксен аж здригнувся.
— Ганжа! — перехрестився Оксен.
— Угадав!... Що ж ти, божа людино, тут поробляєш?
— Іду, Василю, додому,— відповів смиренно Оксен: він уже трохи отямився.
— Бачу, що не з дому,— глузливо мовив Ганжа.— Де був? Добро своє розшукував чи так щось винюхував!
— Добра на цій грішній землі не шукаю,— пояснив терпляче Оксен.— Скороминуще воно — не візьмеш із собою в могилу. Шукаю ласки у Бога — спасаю свою грішну душу.
— І досі за Бога ховаєшся?
— Не ховаюся — тримаю в серці. Несу слово Боже людям, навертаю їх до віри праведної в переддень Страшного суду.
— Ага, проповідуєш? Це ж як там: не убий?..
— І не убий! — ствердив Оксен.— Сказано-бо: хто підніме меч, той од меча й загине.
— Не протився злу,— пригадував далі Ганжа.— Й коли вріже хто тебе в праву щоку, не давай здачі, а підставляй мерщій ліву. Так чи не так?
— Воістину так!
— А ще там, здається, написано: і ворогів своїх любити?...
— Слово Боже — закон, і я не одступаюся од нього.
— Що ж це виходить, Оксене? Ворог удерся до нас, руйнує, вбиває, грабує — хоче нас назавжди поневолити, а то й винищити всіх до коліна, а ми повинні молитися за нього, любити його? Підставляти йому другу щоку, згинатися в покорі та ще, може, і руку цілувати? Не противитися злу, яке несе він із собою, а благословляти його?
— Господь Бог...
— Ні, ти не ховайся за Бога! Ти по-людському скажи: що ми маємо робити? Підніматися на боротьбу, рятувати своє життя, свій народ од погибелі чи впасти навколішки і слідом за тобою благословляти вбивцю? Ріж мене, їж, а я все одно тебе возлюблю! На чий млинок ллєш воду, Оксене?
— Ні на який, окрім божого...
— Брешеш,— на німецький! Та німці тебе цілувати повинні за оці твої проповіді! Гнидявий же ти чоловік, Оксене! Як був вошею, так нею й лишився. І знаєш, що я зараз із найбільшою охотою зробив би? Пришив би тебе отут, щоб ти не збивав з пантелику людей, не плутався в нас під ногами. Убити б тебе зараз, Оксене, щоб і землю не паскудив!
— Убивай! — мовив безстрашно Оксен.— Прийму смерть з радістю! — Господи, прийми душу мою у Царство Твоє! Апостоли страждали за віру Христову — постраждаю і я.
— Апостоли, кажеш? — перепитав глузливо Ганжа.— Ні, Оксене, не буду я тратити кулі на тебе — робити з тебе святого! Повзай і далі, тільки гляди...— тут голос Ганжі налився погрозою,— гляди Оксене: зв'яжешся З фашистами, отоді ми й без Бога тобі страшний суд улаштуємо!
Рипнуло сідло — Ганжа сів на коня.
— А синкові своєму передай: незабаром зустрінемось! Хай запасається, поки не пізно, труною...
Затупотіло, віддаляючись у степ, затихло, завмерло. І мов не було зустрічі, мов усе те Оксенові примарилось.
Ще одна зустріч сталася — з Гайдуком, уже серед білого дня. Оксен саме йшов вулицею, коли позаду загула машина, засигналила нетерпеливо й сердито. Оксен схарапуджено зіскочив з дороги, влипнув спиною в тин. Машина під'їхала, загальмувала, з опущеного віконця висунулася голова в німецькому кашкеті, спитала роздратовано:
— Тобі що — жити набридло?
Оксен мовчав, переляканий: хотів перехреститися — не наважувався, голова ж уже пильніше придивлялася до нього:
— Хто такий? І
Оксен поспішив назватися, а чоловік з машини вигукнув:
— Івасюта?! Давно повернувся?
— Та, дай Бог пам'яті, з місяць.
— І що ж ти тут робиш?
— Молюся.
— Ну, молися, молися! — сказала на те голова в кашкеті.
— Тільки добре молись, може, Бог тебе і почує. І тато може, почують. Тата мого пам'ятаєш?
"Гайдук" — аж похолонув Оксен. Стояв, не міг здобутись на слово.
— До скорого побачення, Оксене!
Поїхав, а Оксен, стривожений, усе ще стояв під тином.
Гайдук не признався Іванові, що стрів його батька. Ні вдень, ані увечері. Знову лишився ночувати в Івасюти, знову наказав: "Ану йди, попильнуй свою поліцію? Та щоб до ранку і ноги твоєї у дворі не було!" І Йван ходив цілісіньку ніч як неприкаяний, ладен убити і Гайдука, і Ольгу, а заодно спалити дощенту й село, що, повне зловтіхи, пережовує масну новину. Вранці не пішов до хати й цього разу чекав Гайдука в управі, і коли той, напахчений дорогими парфумами, самовдоволений... коли той запитав: "Чого не приходив снідати?" — Іван з придушеною люттю відповів, що їсти не хоче.
— У молодички якоїсь поснідав? — засміявся Гайдук, посварився на Івана пальцем.— Штучка ж ти, Івасюто! Хоча б із одною мене познайомив!
"Хватить вам і моєї жінки!" — хотів відповісти Іван, але вчасно передумав.
— Які там іще молодиці...
— Ну, гаразд, не хочеш признаватися — не треба. І не бійся — жінці твоїй не розкажу. Хоч даремно, Івасюто, ти її цураєшся! Повір мені, битому: такі жінки — одна на тисячу...
Підійшов до вікна, повернувся до Івана спиною. Івасюта з ненавистю дивився на широку, туго облиту добротним німецьким сукном спину, на акуратно підголену потилицю з чистою рожевою шкірою — аж руки зціпив за спиною, щоб не вихопити пістолет і не висадити всі кулі в ненависну постать. Гайдук же тим часом продовжував:
— Не жалієш ти її, Івасюто. Таких жінок на руках треба носити.— Повернувся різко на каблуках, і тепер обличчя в нього було суворе і погляд крижаний та нещадний: — От що, Івасюто: поскаржиться твоя жінка іще раз, що ти її б'єш, нарікай тоді на себе! Чуєш?!
— Чую...
— То й добре, що чуєш!.. А тепер проведи мене до машини. Усівся в машині, але дверцят усе не зачиняв: щось мовби
пригадував. Звів на Івасюту погляд, спитав:
— Про старого нічого не чув?
— Не чув.
Подивився пильно на Івана, аж тому стало недобре.