Ні, Іване, не буде по-твоєму!
Навіть подумки не називав його уже сином: бо якщо син тобі стане на дорозі до Бога — зречися і сина!
♦Зрікаюся, тричі зрікаюся!.. Струшу пилюку цього многогрішного дому з ніг своїх, піду до тих, хто мені найрідніший та найдорожчий,— до сестер у вірі. І коли Господь спопелить блискавицями оцей дім, цей вертеп, цей притулок нечистої сили,— не оглянуся навіть...
Не введи нас, Господи, в спокусу, але визволи од лукавого. Бо Твоє Царство, і сила, і слава навіки-віків. Амінь".
Помолившись, засинає Оксен, очищений од усіх сумнівів та вагань.
Вранці, діждавшись, коли Іван пішов на роботу, зібрав свої лахи і, не попрощавшись з невісткою навіть, подався до Одарки.
Коли Ольга сказала, що батько зник із дому, Іван аж почорнів на виду. Пожбурив ложку, зірвався з-за столу.
— Та ти хоч поїж!
Аж пересмикнуло: годі, наївся! По самісіньку зав'язку!
— Ти теж: вернути не могла! Корова!
— Чого кричиш? — Ольга сердито.— Що я, твого батька пасти найнялася? Хочеш казитись — казися, а до мене не сікайся!
Зодягнула пальто, вийшла, ображена, з хати. Іван, що вже й місця собі не знаходив, теж подався надвір.
Розлючено думав про батька. Налигати, йолопа старого, притягти у двір, припнути до стійла: стій і не рипайся!
Або кулаком у спину! Гнати до самого двору, щоб і не оглядався!
Незчувся, як дійшов до Одарчиної хати.
Зупинився, вагаючись: знав же, що за сатана живе в отій хаті. Такій нічого не варто і з рогачем полізти на нього. А може, й не заходити? Плюнути на старого дурня, хай собі молиться хоч самому чортові, аби лиш під ногами не плутався. Та нараз пригадав Гайдука. І оту його погрозу приховану в голосі, коли розпитував про батька. Насупився, поправив картуз, пересунув наперед кобуру — ступив рішуче до хати.
Там саме снідали. В батька ложка так і зависла, коли побачив сина, а Одарка тільки блимнула на гостя непрошеного.
— Добридень у хату! — видушив із себе: так і обпекла ненависть до батька,— сидів, наче нічого й не сталося.— Хліб та сіль...
— їмо, та свій! —> одрізала Одарка: догадалася, певно, за чим прийшов Іван.
— Добре, що їсте,— глузливо мовив Іван; у ньому вже аж кипіло, але поки що стримувався.— Та ще й інших задарма підгодовуєте. Видать, запаслися з комори колгоспної?
— Не всі такі, як ти! — Одарка теж завелася одразу, око її
горіло лиховісним огнем. Оксен же сидів мовчки, мов не про
нього і йшлося. ,
— Ну, от що! — не витримав нарешті Іван.— Погралися — досить! Збирайтеся — підем додому!.. Аж тепер Оксен глянув на Йвана.
— Додому? А що ти називаєш домом моїм?
— Ви підете?! — закричав Іван.— Чи силою вас звідси забрати?
Тут уже зірвалася й Одарка: де й поділася виплекувана Оксеном покірність. Підскочила впритул до Івана, ударила кулаком об кулак-
— Ти на кого кричиш?! На кого кричиш, чортів вилупку?! Ану забирайся з хати, а то й баньки тобі повидираю!
— Тю, сказилася! — Іван аж одступив до порога, аж руку поклав на кобуру. Та краще й не клав би: як побачила те Одарка — зовсім знавісніла. Ухопила рогач — та на Івана:
— Я тебе стрельну! Я тебе як стрельну, то й очі тобі повилазять! На хронт іди воюй, а не з бабами!
Наставля рогач — ось-ось заїде в писок! Іван притьмом з хати, а Одарка за ним. Нагнала вже на порозі й рогачем по спині.
Вискочив аж на вулицю, оглянувся, чи ніхто не бачив, як його рогачем угощено, та й попиляв до управи. Ішов і руки трусилися: "Ну, зажди ж, сатано, доберуся я до тебе!"
Іще дві небажані зустрічі сталися в Оксена.
Перша — з людиною, яку Оксен найменше сподівався побачити.
Він таки вирядився в сусіднє село рятувати заблукані душі. Хоча й обіцяв Одарці повернутися завидна — затримався до глупої ночі. Слово по слову, та й незчувся, як і вечір минув.
Вийшов з хати — темно, аж душить.
— Переночували б у нас, а завтра раненько і рушили б,— умовляла господиня.— Час же такий... Та й поліцаї у нас злі, як собаки. Ще, не доведи Господи, побачать та встрелять.
Оксен стояв на своєму. Благословив жінок, що проводжали його, хрестом щедрим, розмашистим, та й рушив. Простував завмерлими вулицями — прислухавсь мимоволі. Ось-ось, здавалося, залунають кроки, виринуть чорні постаті. Здавалося, хтось уже й цілиться в спину. Розумів, то спокушає нечистий, нашептує повернутись назад, похитнутися у вірі в Бога. Щоб відігнати лукавого, став шепотіти молитву.
За селом мовби полегшало: не так було страшно. Люди лишилися позаду, в степу зараз нема ні душі, хіба що звірина яка, так звір — не людина,— не зачепить даремно, не нападе.
А темрява, гусла і гусла довкола Оксена. Уже й дороги не видно. Аби не ходив нею колись — обов'язково збився б. І тиша. І в тиші тій чийсь тупіт.
Зупинився .Оксен, прислухався: а й справді тупоче! Звір чи людина?
"Пом'яни, Господи, царя Давида і всю кротість його!"
Тупіт ближче і ближче — навстріч Оксенові. Ось, чутно, форкнуло, рипнуло наче сідло: вершник! Оксен уже хотів зійти з дороги, лягти, зачаїтися, та одразу ж згадав про лукавого, що напевно нашіптує йому оці грішні помисли, і примусив себе лишитись на місці.
І вже здається Оксенові, що вершник той — не людина. Сама смерть "ще на чорнім коні, порипує сідлом, подзвонює косою.
Кінь ближче і ближче... Оксен аж дух зачаїв, у ньому все затерпло. З темряви, з густої, як дьоготь, пітьми враз виткнулася якась головешка. Гойднулася праворуч, ліворуч, дико форкнула й зникла.
— Ну, ти!
Голос, що пролунав, був такий людський, що Оксен, який уже приготувався до наглої смерті, аж зітхнув полегшено. Все в ньому затремтіло, він не втримав — упустив свій Патерик, і він лунко впав на дорогу.
— Хто там?! — стривожено пролунало з темряви.
— Це я,— одвів голос Оксен.
— Хто я?
— Божа людина.
Попереду щось дзенькнуло, рипнуло — вершник мов нахиливсь наперед, силкуючись побачити Оксена, а потім темрява враз розірвалася, роздерлася навпіл: прямо в очі Оксенові сліпучо ударив ліхтар.
Оксен аж похитнувся од того яскравого світла, аж долоні підніс до очей, а світло бігало по ньому і бігало, промацуючи кожну зморшку йа його обличчі, кожен рубчик на його одязі.
Ліхтарик усе ще світив, все не спускав вогняного ока з Оксена, ніби вершник ніяк не міг повірити, що перед ним живий Оксен, а не привид.