— Не чув,— буркнув Іван.
— Появиться — окреме вітання од мене...
Недбало торкнувся пальцем лакованого козирка. І довго дивився вслід машині застиглим поглядом Іван.
Весь день не йшов додому — бачити її не хотів! Надвечір зайшов до комірника:
— Випити є що?
Комірник за пляшку — на стіл. Хотів гукнути жінку, щоб принесла закуску,— Івасюта зупинив:
— Не треба!
Налив повну склянку, перехилив, налив одразу й другу. Вовком бликнув на комірника: 1 — А ти чом не п'єш? Чи, може, отруєна?
— Та що ви таке кажете!..
— Тоді пий! — Налив повну склянку, не спускав важкого погляду, поки комірник випив до дна. Комірничиха з острахом дивилася на Івасюту, на чоловіка, що, перехиливши сімдесяти-градусної, потягнувсь був рукою одламати хоч хліба, та тільки пальцями по столі повозькав. А Іван наливає вже другу, наливає по вінця: — Пий і цю!
— Та ви закусіть хоч,— простогнала комірничиха, дивлячись, як захлинається самогонкою її чоловік.
— На тім світі закусимо! Пий!
Не одстав од комірника, поки той звалився під стіл, пірнув, як у воду. Злив із другої пляшки, допив, важко стукнув
ПОРОЖНЬОЮ СКЛЯНКОЮ ПО СТОЛу:
— Бувайте здорові!
Переступив через комірника — навіть не глянув. Дома з порога налетів на дружину. Ольга одбивалася, шкрябалась, як дика кішка, укусила за руку. Смалонув її в скроню і, коли 1 впала, став топтати ногами. Затоптав би на смерть, аби не батько: нагодившись на бійку, кинув ціпок, обхопив сина ззаду руками. Син видирався, хрипів, клунок метлявся на батьковій спині, але була ще сила в Оксена, не розгубив усю — тримав, мов обценьками.
— Пустіть,— прохрипів здушено син. Коли батько пустив, побрів хитаючись до столу, упав головою на дошки, затремтів [дрібно спиною.
Оксен не сказав синові й слова. Ні лайки, ні докору. Скинув клунок, заходився коло обмерлої невістки.
Три дні пролежала Ольга в постелі. І всі oui дні не одходив од неї Оксен. Напував, годував, виводив надвір, притримуючи, мов хвору дитину, прикладав мокрий рушник до кривавих синців. У перший же вечір, коли побита невістка трохи заспокоїлась, довго стояв на колінах, творячи молитву.
Поселився Оксен у першій кімнаті. Другого дня, коли син заскочив на хвильку додому — ніч пропадав бозна й де,— сказав, показуючи на лаву під глухою стіною:
— Я отам, сину, й спатиму.
— Спіть, мені що,— буркнув Іван.
— Місця не перележу, та й заважати не буду.
Вийняв важке, у твердій потертій оправі Євангеліє обережно поклав на краєчок столу, так, щоб завжди було під рукою. Дістав окуляри у величезній металевій оправі, поклав на книгу. І відтоді часто сидів за столом, читав. Коли ж зводив голову, строго дивилися очі. Синові часом здавалося, що перед ним не батько, а чужий чоловік.
Якось, заставши старого на колінах, поцікавився:
— А де ж ваша, тату, ікона?
Оксен відповів не одразу: дошелестів молитву, поклав останній хрест, звівся, обтрусив пил із колін. Аж тоді обернувся до сина:
— А нащо мені, сину, ікона?
— Як — нащо? — здивувався Іван.— Щоб молитись до неї. Забули, скільки в нас висіло образів?
— Ікона — то од нечистого,— відповів Оксен.— Сказано: тримай образ Бога, всемилостивого володаря нашого, у серці своєму, а не на дошці.
— Ви що, тату, зреклися нашої віри? — вражено спитав Іван.— Мо', й до церкви не ходите?
— Церква — торжище, таке ж нечестиве, як і всі образи. Вимахують кадилами, співають молитви, а Бога у серці не мають. Бог давно звідти пішов Лишилися тільки титарі ненаситні з тарілями для грошей, служителі, облудні й лукаві. Од них пішла уся смута, весь розор на землі. Через них Всевишній одвернув од нас лик свій пречистий...
— То ви проти храму?
— Не я — Писання Святе,— узяв книгу батько. Заглядав, мабуть, до неї щодня, бо відразу ж знайшов потрібну сторінку. Ткнув пальцем у сина: слухай.— "А як молитеся, то не будьте, як ті лицеміри, що люблять ставати й молитися по синагогах та перехрестях, щоб їх бачили люди. По правді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! — Оксен осудливо глянув поверх окулярів на сина, наче він, Іван, молився по синагогах та перехрестях. Потім, водячи пальцем, майже по складах продовжував далі: — А ти, коли, імолишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері й помолися. Отцеві своєму, що в тайні: а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно. А як молитесь, то не кажіть ви зайвого, як ті погани,— бо думають, ніби вони будуть вислухані за своє многословство..."
Для батька й справді вже наче й не існувало нічого, окрім Євангелії та молитов. Якось Іван запропонував старому з'їздити на старе їхнє дворище, прикинути, де поставлять нову хату, коли німці, дасть Бог, розіб'ють більшовиків та повернуть їм землю. Оксен якось аж неохоче погодився. Вийшов за сином, сів на підводу, мовчав усю дорогу. Іван навмисне заїхав не од села, знизу, а зверху, од кладовища; і коли виткнулися тополі, які зливалися колись у густий живопліт, а тепер, поріділі, сумовито підносили висохле гілля, мов просили милостині в неба ...он одна стоїть ..друга ...а поміж тими тополями визирнув і сад: здичавілий, запущений, весь зарослий бузиною і терням ...і бур'янами заполонений двір, з горбами-руїнами на місці будівель, що підіймалися, наче могили ...коли Йвана звично здушило за горло, він глухо сказав:
— Он наша, тату, садиба... Впізнаєте? — Оксен, здавалося, і тут лишився байдужий. Лише тоді, як Іван додав з ненавистю: — Ось що наробили, прокляті душі! — батько зауважив
ПРИМИРЛИВО СВОЄ:
— Всі під Богом ходимо, сину.
— Під Богом? — недобре всміхнувся Іван.— Добру ж ви схованку знайшли собі, тату: як що, так і під Бога!
Оксен осудливо глянув на сина, пожував сухими губами: видно, хотів щось сказати, та передумав.
Зупинили коней, зайшли в неогороджений двір. Мертво і моторошно було довкола, мов на зруйнованому кладовищі. Здавалося, що тут живі люди й не мешкали, а якісь привиди.
— Так де ж будемо ставити хату?
— Став, сину, де хочеш: не мені тут жити—тобі.
— А ви що: вже тут і жити не збираєтесь? — роздратовано поцікавився Йван.
— Мені, сину, про небесну оселю треба думати, а не про земну.
— Ще поживете, де ви подінетесь...—почав був Іван, але батько його вже не слухав: задер догори обличчя, за чимось уважно стежив. Очі його ожили, на обличчі появився вираз зацікавленості. Іван теж подивився угору, але так нічого й не побачив.