— В будьонівці повернувся додому, в будьонівці! Десь і досі, мабуть, у скрині ховає...
Івасюта відповів, що нічого супроти старости поки що сказати не може. Сю ніч гасив хліб — живцем у вогонь ліз.
-
Попікся так, що лежить і не зводиться.
— А все ж придивіться. Зайшла мова про Пекельного.
— Жінка, діти є?
— Мати одна...
— Що думаєш робити?
— Заарештувати думаю та допитати.
— Ех, Івасюто,— аж похитав головою Гайдук.— До чого ж ти тіпус вульгаріс. Заарештувати! А ти подумав, що отой твій Пекельний матір провідати надумається? Одежину сяку-таку прихопити, харчів... Учити тебе та вчити. Вистав біля її хати пост потаємний, а стару поки не чіпай.
Івасюта пообіцяв і це. Сам стерегтиме, очей не спускатиме. Проковтнув і "вульгаріса", і дещо гірше: Гайдук не скупився на образливі прізвиська.
"Гаразд, твоє ниньки зверху! — думав понуро.— Знущайся, знущайся, прийде час — пригадаю!"
— Чого жовнами граєш та очі одводиш? — помітив Гайдук— На начальство як треба дивитися? Прямо, весело й віддано. Ще й хвостом при цьому помахувати.
— Не маю хвоста,— Івасюта вже сердито.
— Заведи... Гляди мені, Івасюто!
І що більше хмурнів Івасюта, то веселішим ставав Гайдук Аж під вечір зігнав посмішку з обличчя — згадав про матір.
— Узнав, де похована?
Іван зізнався, що не встиг. Гайдук цього разу навіть не розсердився. Опустив голову, довго мовчав. Не наказав —
ПОПРОСИВ:
— Узнай. Піду завтра — провідаю. Вона ж мене, може, всі оці роки з-під землі виглядає...
Поворушив плечима, прокашлявся:
— То де свого начальника ночувати покладеш?
В Івасюти все заздалегідь намічено: Гайдук ночуватиме в нього. Ольга прибрала у спальні, послала свіжу білизну.
Вони ж удвох пересплять у першій кімнаті, на підлозі — не помруть. Тут аби тільки оця біда швидше минула, щоб Гайдук про молотарку забув.
Не забув.
Коли випили чарку останню, перед тим як із-за столу зводитись, подивився раптом пильно, запитав:
— Так що мені, Івасюто, робити з тобою?
В Івана одразу ж, пересохло у роті. Поліз тремтячою рукою до ґудзиків: комір повужчав чи шия набухла?
— Робіть що знаєте,— сказав.-:— Тільки я тієї машини не палив. Аби взнав, хто...— Тут голос Іванів аж здушився од люті.— Аби узнав — шкуру з живого здирав би. Од шиї до п'ят!
— Тож-то й воно, аби взнав та спіймав! — посміхнувся зневажливо Гайдук. Похитувався разом з стільцем сюди-туди, не спускав пильного погляду.— Та й куди тобі, Івасото, спіймати! Ти ось у хаті сидиш, горілку дудлиш, а бандити в цей час, може, знову до току скрадаються.
— Я там двох своїх поставив. З кулеметом.
— А ти за них можеш поручитися? Може, вони тільки й ждуть, щоб бандити прийшли. Сірника під стодолу, кулемет на плечі, та й шукай тоді, Івасюто, вітра в полі! Отоді вже і я, хоч би й не хотів, не врятую тебе од вірної шибениці. Ти знаєш, що ляндсвірт кричав, коли про машину почув? Всіх вас повісити на одній шибениці!
— Ну, й вішайте!
— Ач, який — вішайте! Треба буде — повісимо! А поки що...— Гайдук звівся, одставив стілець, осмикнув френч. І вже не стало Гайдука — на Івасюту холодно дивився німець. Іван аж звівся, аж виструнчився.— Сходи та провір усі пости. І почергуй разом з отими двома коло току. Щоб чогось часом не сталося. Йди, йди, не дивися такими очима: про тебе ж дбаю, Івасюто. Спасибі потім казатимеш...
Виштовхав майже у плечі. Із власної хати. І Ольга, сучка, мовчки дивилася вслід: хоч би слово сказала!
Діждалася свята: чужого мужика до себе в постіль.
Тут уява Іванова намалювала таке, що він аж захрипів од люті, од власного безсилля. Йшов темною вулицею, а здавалося, все село дивиться на ганьбу його.
Дібрався до управи, визвірився на чергового поліцая:
— Як службу несеш? Як несеш, питаю?!
— А я хіба що? — позадкував од нього наляканий придурок.
— Чом не питаєш пароля?
— Дак я ж вас ще здалеку впізнав! — мало не плакав той.
— А якби бандит який ішов?! — кричав, не слухаючи придурка.— Чергувати треба, а .не гав ловити!
Кричав, кричав — все одно не полегшало. Не щезала , пекельна картина: Ольга й Гайдук. В одному ліжку. Ускочити б зараз та обох і пристрелити!..
Не пристрелить, не зважиться. Знав це добре і від того лютував іще більше. Кричав на патрульних, що теж, наче змовившись, не спитали пароля.
— Сопляки! Дармоїди!..
Гнав у ніч, за село, до темного току. Холодний вітер стьобав у обличчя, а йому було жарко: аж кипіло всередині.
— Стій, хто йде?!
Розчарований, що не піймав і цих, підійшов до стодоли.
— Спите? і
— Хіба на такому вітрюзі заснеш! Самогонки прислали б.
— Я вам дам самогонки! — завівся одразу ж Іван.— Тільки б очі залити! Чого лежите на посту?!
Стримуючи роздратування, обійшов тік,— і досі несло горілим. Повернувшись до поліцаїв, уже спокійніше сказав:
— Стерегти треба пильніше. Пустить хтось червоного півня — не минути петлі.
— Бог дасть — кішка не з'їсть. Ідіть та спіть, пане начальнику. Спіть! Інший за нього спить. З його жінкою!
Всю ніч нипав, як неприкаяний. Обходив лише власну хату. Навіть уранці не повернув додому: боявся, що не витримає, як побачить Ольгу і Гайдука. Чекав Гайдука вже в управі.
"Поїде,— вб'ю оту сучку! — думав про Ольгу— Битиму, поки й не здохне. Або вижену к бісу. Викину!"
0 дев'ятій появився Гайдук: чисто поголена морда так і вилискує ситим вдоволенням.
— Ну, як чергувалося? Чого не приходив снідати?
— Не хотілося,— буркнув Іван.
— Даремно. А ми з твоєю жінкою добряче поснідали. Гарна в тебе жінка, Івасюто, де ти таку й вихопив?
— З помийниці! — одрізав Іван. Відчував: ось-ось не витрима,— затопить Гайдукові у морду.
— З помийниці? — нещиро розсміявся Гайдук— Ну й ну!.. Цікаво, що б сказала твоя дружина, аби це почула?
Іван не відповів. Тоді Гайдук, пройшовшись сюди-туди по кімнаті, уже іншим, офіційним тоном наказав:
— Подзвони, хай пришлють машину! — мов сам не міг зняти рурку.
1 більше не згадував про Ольгу. На прощання сказав:
— Так тому й бути: заступлюся цього разу за тебе перед німцями! Гляди ж, Івасюто, підведеш іще раз — нарікай тоді сам на себе!
Іван навіть" не подякував: знав, якою ціною заслужив оцю ласку. А Гайдук, сідаючи вже в машину, спитав:
— Про батька нічого не чув?