У полі, на стернях, появилися поодинокі постаті з торбами. Давненько щось їх не бачили. Виходили, щоправда, перед війною на колоски школярі, але то зовсім не те. Збирали ж для колгоспу — із сміхом, галасом — було дітям як забавка, а ці мовби крали.
Спершу стали виходити діти: дитина, як миша,— всюди пролізе. Та до того ж — що й питати з такого!
Не ганяли нікого: колоски ж усе одно погниють. Івасюта тільки попередив: збирати збирайте, та не здумайте зі стогів висмикувати.
Приносили торби додому, лишалося тільки змолоти. А де? Вітряки, млин давно стоять мертві Та й що в них молоти? Зерно, з колосків вим'яте? Чи оту пайку, грами оті, німецькою кулею одважені? І до лотка не дійде — по камені розлетиться.
Ото в селі й появилися жорна.
Першим змайстрував їх Козачок. Викладав у школі фізику, от і стали в пригоді набуті знання. Поставив жорна у сінях та й став пускати людей.
Мололи звечора, як стемніє. Щоб ніхто не чув і не бачив. Та то тільки так вважалося, що ніхто не чує: в селі ні з чим не сховаєшся! До того ж жорна скреготіли так, що й за селом чутно було. Козачок і змазував, і щось підставляв — скреготять, як скажені!
Мололи, звісно, не задарма: за мірку. Козачок дістав величенького кухля, набирав з верхом.
Тетяна теж ходила із сином. Попогрілися, крутячи ручку. Вищить, рипить, борошенце тоненькою ниточкою — ців, ців — у тарілку. А Козачкова дружина, Наталка Матвіївна, стоїть поруч
І ЖуриТЬСЯ:
— І що воно буде, і як його жити? Школи позакривали, роботи немає. До міста податися б, так і звідти розбігаються.
Тетяна більше одмовчувалась. Жорна крутити — багато не побалакаєш, та й сама Наталка Матвіївна здавалася не зовсім щирою із своїми скаргами. Що їй! Чоловік повернувся живий та здоровий, а з таким ніде не пропадеш — Тетяна його знає.
Ось. бач, і до жорен перший додумався, кажуть, уже й до Івасюти доріжку знайшов. Як робили перепис худоби та птиці, старався, аж із шкури пнувся. Все сам перераховував, не лінився заглянути і в курник, і в хлів. Цей за будь-якої влади виживе, цьому ніяка війна не страшна. То чого б ото Наталці Матвіївні так зітхати та бідкатись? Не витримала:
— Ви, Наталко Матвіївно, хоч удвох, без дітей. А що вже говорити про таких, як оце я.
Сказала й закаялась: Наталка Матвіївна образилася і мовчки пішла до кімнати. Тетяні вже й незручно: хоч іди та пробачайся.
Замість жінки вийшов сам Козачок. Теж надутий, як сич,— мабуть, дружина встигла поскаржитись.
— Змололи?
На Тетяну й не гляне.
— Змололи. Не знаю, як вам, Миколо Івановичу, й дякувати! Візьміть, будь ласка, мірчук.
Потай надіялась, що Козачок відмовиться. Колеги ж, як-не-як. Тетяну різали б — не взяла б. До того ж і намолола сліз одних: неповні три миски. Але Микола Іванович був іншої думки: набрав повен кухоль, ще й зверху притовк.
Верталася додому Тетяна, клялася про себе — до Козачків більше й не ступне. Зерно варитиме, а не піде!
Та, на щастя, монополія Козачкова тривала недовго: село ж величеньке, одних жорен було замало, й дехто заходився майструвати домашнього млинка і собі.
Поставив жорна і Курочка. Прибігав спершу до Козачків, крутив головою, прицмокував: а-я-яй, оце штука! Намацав очима і кухоль, що його не встиг заховати Козачою "Мірка? Підходяща, саме по сучасних достатках". Дістав десь два камені, змотався в Хоролівку, знайшов майстра, та вже звідти готові жорна й привіз.
Ці не так скреготіли, і наче легше крутити було. Та ще до того Курочка трохи меншим кухлем мірчук набирав: "Я, дорогі мої, совість маю — відром не гребу!"
Козачок аж сон утратив — конкуренція! День і ніч возився — вдосконалював жорна. А Наталка Матвіївна хвалилася:
— Ви подивіться, як наші мелють! Крупчатка! Хіба в інших так змелють?..
І ще в кількох хатах заскреготіли жорна.
Врешті Івасюта діждався й молотарку. Коли передали, що везуть, не витримав: поїхав зустрічати, ніби молоду. А день видався теплий, ясний, на осінній мовби й не схожий. То супилося хмарами та дощами гіеріщило, а це вже з тиждень небо як вмите. Тихо, сонячно — |все довкола аж мліє. Просохла дорога так і дзвенить під колесами.
Зустрів кілометрів за два од; села. Роздивлявся захоплено: що то значить — німецька! Виблискує фарбою, горить нікелем — мов і не була в роботі!
Наказав везти не одразу на тік, а через усе село: хай побачать, з ким справу мають! Хай задумаються, як далі жити, на що сподіватися! А то доходить до Йвана, що й досі дехто наставляє вуха на схід: чи не гримить! Не вертаються?
Козирем їхав попереду молотарки. Мов і не дивився нікуди, а все помічав: і як виглядали з вікон, з-за хат. На току товкся аж до вечора — поки молотарку виставили, пас навісили, спробували, як молотитиме. Вже й робити було нічого, а Івасюта все походжав по току, поглядаючи на новеньку машину. Врешті зібрався. Наказав Пекельному, що заступав сторожувати на ніч,— ока не спускати з молотарки.
Завернув по дорозі до свого поля — тих ста десятин. Став посередині, а поле лисніло чорноземом, дихало могутньою родючою силою. Ступив у ріллю, відчуваючи, як вона податливо грузне під ногами. Коли б міг, уліз у неї по коліна, по груди, аби відчути її всю — усім своїм тілом. Пішов навпростець до того он пагорба, що сплеснувся чорною, навіки застиглою хвилею.
Усе поле прослалося перед його зором. Он, праворуч, на ще вищому пагорбі, поросло бур'янами занедбане кладовище: там лежать його мати, дід, прадід — весь рід. А внизу, попереду, видно зруйновану садибу,— не лишилось нічого, крім високих тополь та здичавілого саду. От хай тільки скінчиться війна — все поставить на ноги, все відбудує! Буде і двір, і комори, і клуня, і хата, і молотарка, і трактор. Та все добротне. Дайте лише час!
Повернувся додому наче зі свята. Заскочив ще по дорозі в управу, подзвонив у Хоролівку ляндсвіртові: молотарка на місці, завтра й почнуться роботи. Повеселілий, збіг з ґанку Аж черговий поліцай вражено витріщив очі: що це сталося із начальником?
Вечеряв — хвалився:
— Дивився своє поле. Засіємо колгоспом, а дасть Бог — забиратимем самі.
Чекав: дружина зацікавиться, почне розпитувати, й тоді він поділиться з нею планами. Та Ольга лишилася байдужою, і він, трохи ображений, пішов спати.