— Ви, дамочко, звідки? Та сидіть, сидіть! — і сам присів, щоб не бентежити гостю.
— З Полтави,— відповіла тихо жінка. Тримала на колінах скатертину, один кінчик аж на підлогу звисав. Данилівна хотіла нахилитися, щоб підібрати, та побоялася чоловіка. Вже відчувала — щось зробила не те, чимось йому не вгодила: розмовляє з жінкою — в її бік і не гляне.
— То як живете?
— Яке там життя! Бачите: ходимо, міняємо, хто що має. А попереду ж зима...
— Сім'я велика?
— Двоє дітей і мама.
— Чоловік де? В армії?
— В армії.
— Умгу...— Глянув гостро на Данилівну, що аж принишкла, поцікавився потім і скатертиною: — То скільки ви за неї хочете?
— Я борошна хотіла б...
— Скільки?
— Та хоч кілограмів з вісім. Скатертина ж зовсім нова, жодного разу нею стіл не вкривала: чоловік на іменини якраз перед війною подарував.
— Подарунок, значиться.— І ще раз зиркнув на Данилівну. Та вже й дихнути боїться.— А торбу маєте? Куди борошно сипати.
Виявилося, що не має,— забула взяти.
— А подай-но, жінко, торбину!
Вніс із комірчини борошна: півпуда не півпуда, а кілограмів із п'ять. Скатертину ж сказав забирати з собою.
— Ми на людському горі не наживаємось. Беріть, беріть: після війни, мо' зустрінемося, то півлітру поставите. З чоловіком вашим і вип'ємо. А на жінку мою серця не майте: то вона пожартувала. Вона в мене отака з пелюшок як не пожартує, то й не засне.
Данилівна після цього випадку, що б не пропонували,— руками-ногами одмахувалась. Хіба що до хати запросить та нагодує, як дуже вже людина на вид жалісна. Та ще розпитає, що коїться в місті, що чувати нового.
Про скатертину ж іще раз згадала. Як дізналася, що її Гусачка виміняла: дала чотири кілограми борошна і трохи сала.
— Та щоб же їй і руки одсохли! Вона ж її, як липку, обдерла! Не побоялася ні Бога, ні чорта.
Після того, як розповіла про Гусачку чоловікові, аж на душі полегшало. А то все здавалася, Васильович косо поглядає на неї.
Іще одна подія: в Князівці одкрили сепараторний пункт. До війни був сепаратор і в Тарасівці,— переганяли молоко на вершки.
Твердохліб, коли лаштувалися в евакуацію, сепаратор наказав чи не перший на підводу вантажити. Сепараторщик був уже в армії, то Хоменко Савелій на підводі тій і поїхав. Від'їжджав, гукав до людей:
— Не сумуйте — скоро повернемось! Дамо німцям каші, що й кров'ю умиються!
"Де вже тобі ту кашу давати! — дивилися на каліку люди.— Сидів би вдома, коло жінки та дітей, хто б тебе, убогого, й чіпав".
А виявилося: могли б зачепити! Пригадати, за кого воював у громадянську, на чиєму боці руки посіяв. Івасюта нікому спуску не давав, усім повною мірою одсипав. Твердохлібову Марусю разом із дочкою та сином до району спровадив. Ще й щось таке написав, що гестапівці невдовзі постріляли і Марусю, і сина, й дочку. Дочці ж тільки сьомий сповнився, таке дитинча ласкаве та тихе. За що ж його стріляти? Звірі, й дітей малих не жаліють.
Молоко тепер щоранку несли до крамниці. Тягнулися: хто з відром, хто з глечиком; дев'ятсот же літрів хоч розірвися — оддай.
Все строгіше ставало з роботою. Нічого й думати хоч деньок одкрутитися та пересидіти вдома. У списки занесено всіх, хто тільки тримався на ногах. Щодня гнали в поле. Там роботи вистачало всім.
Івасюта і тут не забув Наталку Кононенкову: життя дівчині не давав. Викликав кілька разів, щоб здала орден — Наталка одмовлялася, що загубила. Силував, щоб знову виводила свою ланку в поле. "Подивимося, як стахановці працюють! Поставте їх окремо й ударну норму на кожну: по п'ять соток на день. А ланковій ще сотку накиньте: повинна ж приклад показувати. Та щоб не здумали сачкувати — сам перевірятиму щовечора!" Комірникові своя шкура дорожча: одміряв — не жалів. Дівчата з роботи приходили чорні. Замертво падали в постіль, а вранці матері ніяк не могли добудитись.
З нового начальства найбільше старався комірник. Розшукав з десяток плугів, наказав сякі-такі ярма змайструвати, а замість воликів корів по черзі од кожного двору запрягати.
Сміх і гріх з отією оранкою. Корови незвичні, вириваються з ярем та ревуть. Жінки лаються, плачуть. Комірник думав, що нічого з цієї затії й не вийде, та згодом налагодилось. Жінки тільки плакали, що корови геть перестали доїтися, та це ще не горе. Ось перезимуємо, а там настане весна, поженемо на пашу,— будуть дев'ятсот літрів, де вони дінуться! Матимуть німці хліб і до хліба.
Іще одна новина: Івасюта таки добрався до того зерна, що його тихцем розвозили з колгоспної комори перед відступом наших. Що поміг список, складений потай комірником, а в кого й так познаходили: ходили по дворах із щупами. Ну, ті, в кого найшли, потім юшкою вмивалися: Іван кулаків не жалів.
Люди журилися:
— І що воно буде: у хаті й зернини не лишилося!
— Мо', німці видавитимуть, їм же теж невигідно, як народ увесь перемре. Хто тоді коло землі ходитиме?
— Даватимуть, наставляйте тільки кишені! Чули, по скільки в Князівці дали?
— А по скільки?
— По двадцять сім грамів на трудодень! Хоч їж, хоч дивися, хоч у рамку встав та на стіну повішай.
Дивувалися: чому не по двадцять чи тридцять, а по двадцять сім? Іван Приходько і тут усе знав:
— А ви хіба, люди, не чули? То ж Птлер розпорядився отак. Як зібралися генерали та стали сушити собі голови, чим нашому селянинові пайку одважувати, Птлер і підійшов до вартового: "Ану, дай патрон!" Кулю вийняв та й питає у генералів: ♦Скільки куля ця важить?" — "Дев'ять грамів, ваше сіятельство!" — йому генерали. "Оце ж хай і буде їм гиря. Нею і хліб їм одважуйтс, і до хліба".
— Ну й Іван! Ну й роз'яснив!
Посміялися обережно та й розійшлися од гріха подалі. Васильович, як довідався, попереджував брата:
— Ти, Іване, язик прикуси.
— А хіба що?
— А те: донесе яка падлюка на тебе — прощайся тоді з головою!
— Та чи мені її жалько?.. В мене ж іще одна є: висить на цвяшку в коморі. Цю знімуть — надіну нову.
Однак Васильович на жарт |Не пристав:
— Сім'ю пожалій, якщо себе Не жалко. Дізнається Івасюта — і я не врятую.
— Та воно звісно: своя сорочка ближче до тіла. Глянув Васильович гостро на брата — пішов геть,
ображений. А Йван, прагда, трохи після цієї розмови притих. Та ненадовго.