одяг, очі скаламутніли, як у приголомшеної обухом тварини. З хрипом, із стогоном удихав він повітря, випнуті ребра його аж ходили, ворушачи обшарпану гімнастерку. Товариші його понуро мовчали, поопускавши голови.
— Вперед! — люто пролунала команда.
Смердючий повіз рушив, об'їжджаючи підводу. А чоловікові зі шпалами цього здалося замало: — Пісню, мать вашу!..
Раз-удруге злетів угору кийок. Гуп. гуп — пролунало, мов на току, і над випнутими спинами, над опущеними головами, напруженими шиями захрипіла, захарчала вимучена мелодія:
В БОЙ ЗА РОДИНУ,
В БОЙ ЗА СТАЛИНА,
БОЕВАЯ ЧЕСТЬ НАМ ДОРОГА-А...
— Та що це таке? Господи, що ж це таке? — плачучи, питалась Данилівна, але їй ніхто не відповідав: ні Тетяна, в якої теж були повні очі сліз, ні Васильович, у якого аж посіріло обличчя.
— Бачили? — запитав їх чоловік у шапці й кожусі, мовби вбрався вже на зиму: сидів на підводі, яку зустріли.— Як худобу впрягають.
— Гірше худоби! — озвався крізь зуби Васильович: навінгував саме на морди коням шаньки з вівсом.— Худобу до смерті не б'ють, а ці... Та й співати не примушують.
— Звірі! — погодився охоче чоловік.— Звірота двонога! І хоча б німець, не так би боляче було, а то ж свій! Яка мати тільки й породила такого?!
— Свій завжди гірший чужого, якщо до влади дорветься.
— А шпали бачили? — запитав чоловік
— Та бачили,— відповів Приходько.
— Ото всі, що з кийками,— при кубарях або при шпалах. Жодного нема рядового. Тіки шпали ті липові. Я, чоловіче, тут уже вдруге, так дещо й узнав...
— Ну, ну? — байдужість зникла з обличчя Васильовича, жінки теж прислухаються — бояться пропустити хоч слово.
— То все комендантова вигадка: записався в поліцаї, то рядовий не рядовий, а вішай на петлиці бляшанки. І зірки нашивай на рукава. Ось, мовляв, які у вас комісари!
— І полонені що — вірять?
— Так це ж не стільки для полонених, скільки для отаких, як оце ми з вами!
Приходько аж покрутив головою: ну й ну! У самого ж син лейтенант. Десь воює. Чи воює? А може, отак возить лайно...
Рушив до будиночка шукати коменданта. Не так коменданта, як його денщика. Чоловік так і сказав:
— Денщика його спершу знайдіть. Оттом звати. Від нього тут усе залежить: зумієте підмазати — вигорить ваше діло.
Тож Приходько пішов у комендатуру, а жінки не спускали очей з табору.
— Де ж вони, бідолашні, хоч сплять? — зітхала Данилівна. Кругле обличчя її тремтіло од стримуваного плачу — поривалася розв'язувати вузол та перекинути через дріт хоч хлібину, бо ж голодні, мабуть. Та чоловік попередив, щоб того не робила. Бо вже кидали, та потім собі ж лікті кусали. Як налетять, як наваляться на тую хлібину, то німці по всій купі — з кулемета! Краще й не кидати.
— Сплять? — перепитав чоловік.— У ямах, де ж їм ще спати! Яму вигребе, як собака, шинелькою, якщо є, вкриється,— ото й увесь притулок.
— Так же ж і померти недовго.
— А недовго. Щовечора мерців сотнями вивозять. Чи їм нашого брата жалко? Більше вимре — більше для них простору буде. Ви близько до дротів не підходьте, бо ще встрелити можуть! — вже до Тетяни, яка не могла більше всидіти на возі: пішла до загорожі.
Біля табору натовпом стояли приїжджі чоловіки й жінки, по той бік дроту тіснилися полонені. Час од часу з цього боку питали:
— З Гадяча є хто-небудь?
— Хлопці, не бачили Миколи Данильченка?
— Ми, мамашо, з Подмосков'я!
— Орловскіє!
А якийсь кричав:
— Я з Харківщини! Василь Перегуда, з Ізюма! — надіючись, мабуть, на те, що хтось запам'ятає його прізвище: передасть про нього в Ізюм чи визволить із табору.
Тетяна теж запитала про Андрійка і почула, що такого тут не стрічали. З полегшенням зітхнула, хоч уже й пік сором: здавалося, всі оті розпитування,—і чи є серед вас із такого-то села? — весь той мимовільний поділ полонених на своїх, яких треба рятувати, і чужих тільки завдає зайвого болю полоненим. Уявила Андрійка, як він стоїть по той бік загорожі, в іншому таборі, десь на тій же Орловщині. Стоїть і з тугою дивиться на жінок, чоловіків, які приїхали визволяти своїх. Уявила сина Тетяна, і з очей її бризнули сльози. Гойднувся, наче в тумані, тісний гурт полонених, вона згорбилась, повернула до воза й пішла — туди вже підходили Васильович і денщик.
Досі уявляла Тетяна всіх німців здоровими й дужими, і такими вони й були, коли проїжджали мимо неї на машинах. Цей же був маленький, як підліток. Та ще й чорний, ніби жук, на німця аж несхожий. Меткі очиці його відразу забігали по вузлах, що лежали на возі. Безцеремонно все перемацав, дещо навіть скуштував, наказав курей, яйця, мед занести он туди, на той хід, а решту — на інший. Васильович зрозумів: частину одібрав для коменданта й для себе, частину — для варти. Отто ж тим часом нагледів і бутель, чорні очі його жадібно зблиснули: "Шнапс? Цамогон?" — потяг бутель до себе. Відкоркував, понюхав, цмокнув задоволено: "Цамогон!" — і вже не довіряючи навіть Васильовичу, обережно взяв бутель на руки. "Виторгував мінерів,— повідомив невесело Васильович.— Іще двох випросив. Як худобою гендлюють".
І тут Тетяна згадала про хрестик. "Пане! Пане!" — загукала денщикові, який уже йшов до комендатури, ніжно притискаючи бутля.— Пане, постійте!" Денщик зупинився, Тетяна, кваплячись, розв'язала краєчок хустки, дістала хрестик і ланцюжок. Хрест сяйнув золотом, таким же золотим поблиском взялися денщикові очі: "О, гольд! Дас іст гольд?" Поставив швиденько бутель до ніг, вихопив хрестика з Тетяниних рук, вертів його і так, і сяк, прицмакував і промовляв: "Гольд".
— Пане, в мене там син! — показала Тетяна рукою за дріт— У мене там зон! — пригадала врешті німецьке слово.— Одпустіть його, пане!
— Зон, зон,— закинув головою денщик.— Я, я, зон! — Заховав хрестик до кишені.— Гут, будеш іметь зон.— І, підхопивши бутля, подався до комендатури.
З цієї хвилини Тетяна й на крок не одходила од Приходька: боялася, щоб той сам не пішов за полоненими.
Чекали довго. Денщик іще раз появлявся біля підвід у супроводі селян. Коли ж повертався назад, дядьки перли за ним вузли і вузлища, а він притискав до живота більшу чи меншу посудину.
Врешті десь аж перед обідом над табором завила сирена. Вила довго і моторошно, пронизливий голос її сколихнув, здавалося, всіх. У таборі одразу ж зчинилася метушня, поміж полоненими забігали оті, що з кийками: "Аппель! Аппель!" — вигукували щосили, опускаючи раз по раз кийки на плечі, на голови. Роїща людей почали швидко стягуватись до воріт, шикуватися у довжелезні колони — обличчям до комендатури.