— Ти ж самогонку, старий, не забудь!
— Та вже на возі,— відповідав Васильович: саме доснідував. Побачив Тетяну: — Сідайте до столу, посьорбайте гаряченького в дороіу.
— Ви сьогодні рано...— сказала Тетяна.
— Встали рано — напряли мало,— озвалась Данилівна: возилася з вузлами, ув'язуючи та перев'язуючи. Вузли були не дуже великі, але такі важкі, що Тетяна аж зігнулася, коли несла до воза.
Рушили ще затемна — Васильович хотів якомога раніше добратися до табору, щоб застати коменданта на місці: одразу пустив коней риссю. Мимо, наче кваплячись, попливли темні тини і дерева; хати, комори, сараї, а виїхали за село, на гостинець, ніби ще дужче потемнішало: степ наче стиснувся, безмовний і чорний, а в низько навислому, теж чорному небі не мерехтіло жодної зірки. Було досить холодно, з темряви налітав пронизливий вітер. Тетяна, в благенькому жакетику, чи то від холоду, чи від тривожних думок затремтіла вся.
До табору приїхали вже зовсім завидна.
Колись тут лежало пустирище — крім полину та рідкої пожухлої трави, нічого більше й не росло; незадовго перед війною місцеві тсоавіахімівці пристосували його під льотне поле: порозчищали корчі, позасипали ями, і з раннього ранку до самісінького вечора заповзято тягали на гумовому буксирі планер, виписаний аж із Києва. Планер був старенький та пошарпаний, все трималося в ньому на чесному слові, але майбутні авіатори на те не зважали: лізли затято один по одному до кабіни, і, вчепившись щосили в штурвал, кричали, викочуючи, очі: "Пускай!" Тоді ті, що тримали машину за хвіст, одпускали і падали, падали й ті, що натягували гумовий трос, планер зривався з місця й або злітав, або завалювався на крило і нісся полем, мов божевільний, і тоді всі розбігалися, хто куди, рятуючись од наглої смерті. А коли злітав, то з літуна обов'язково зривало кепку, і дітлашня кидалася її піднімати.
Пролетівши метрів зо тридцять, а то й п'ятдесят, планер важко бився об землю, аж крила тріщали, проповзав кілька метрів і зупинявся, і тоді з тісної кабіни вилазив майбутній пілот, червоний, щасливий, спітнілий.
З початком війни, коли став наближатися фронт, тут недовго був польовий аеродром наших винищувачів. Тупорилі, мов джмелі, "ішачки" день і ніч злітали й сідали, і злітало завжди більше, аніж сідало, а бувало й таке, що "ішачок", який з останніх сил тягнув до свого аеродрому, загорався і стрімголов падав на землю, лишаючи по собі траурний шлейф чорного диму. Лунав глухий вибух, до місця падіння мчала єдина санітарна машина, яку льотчики прозвали "катафалком", бо коли вже пілот падав разом із літаком, то його лишалося хіба що поховати, якщо, звісно, знаходилося що ховати,— руку одірвану, ногу, голову, а то згорав дощенту разом із машиною.
Коли фронт наблизився майже впритул, уцілілі "ішачки" перебазувалися в тил, залишивши по собі десяток могил, з наспіх змайстрованими обелісками й зірками, вирізаними з білого дюралю, кілька дірявих бочок з-під пального та в'їдливий, що так і не вивітрився, запах бензину й мастил. Хлоп'яки бігали сюди збирати стріляні гільзи, одного разу знайшли навіть бомбу, посіяну авіатором, і тягнули вже її на багаття, та
12 Л Дімпроп
353
нагодився, на щастя, хтось із дорослих, надавав запотиличників, а бомбу закопав од гріха поглибте у землю. Після того випадку на пустирищі деякий час ніхто не появлявся, гуляв лише вітер, продуваючи наскрізь це беззахисне місце, аж прийшли німці і влаштували тут іабір для військовополонених.
Табір був розташований так, що коли під'їжджали до нього з боку Хоролівки, він зненацька ніби одкривавеч увесь — лежав як на долоні. Аж звівшись на возі, дивилася Тетяна на величезний прямокутник голої площі, обснований колючим дротом, на кулеметні вишки, схожі здалеку на шпаківні. Біля воріт табору стояв маленький будиночок. Будиночок — ошатний, весело одсвічував червоним, свіжопофарбовапим дахом, сніжно-білими стінами, блакитними віконницями, великими чистими вікнами. Коло того будиночка вже стояли підводи, заклопотаними комахами вешталися люди. Тетяна спершу подумала — німці, а вже пізніше, під'їхавши ближче, роздивилася — то такі ж, як і вони, посланці різних сіл.
Перевівши погляд на площу, огороджеігу дротом, Тетяна спершу нічого не помітила і спиталася сама в себе: "А де ж полонені?" — та нараз їй в очі впав якийсь рух на площі. Щось ворушилося, сіре й безлике, мов гігантська площа ота була вщент набита червою, яка переповзала одна через одну, то збиваючись докупи, то розсипаючись на окремі ланки. Що ближче під'їжджала Тетяна, то рух ставав усе виразніший, і вона з жахом побачила, що ота схожа здалеку на розтривожену черву маса і є полоненими, зібраними на тісній для них площині. "Та що ж це таке?!" — мало не закричала Тетяна і повернулася до своїх. Але й вони були приголомшені баченим.
Біля самого табору зустріли дивігу процесію: добрий десяток людей, впряжених у велику гарбу. На гарбі стояли дві величезні бочки, з них весь час щось вихлюїгувалося, і коли гарба порівнялася з ними, Тетяна зрозуміла, що то вихлюпується. Гімнастерки на людях, упряжених замість коней, теліпалися на виснажених худющих тілах, як на опудалах. Хто ступав босоніж, хто в сяких-таких черевиках, а один обмотав ноги якимсь ганчір'ям. Простоволосі або в брудних пілотках — не вистачало посуду, й багатьом доводилося користуватись пілотками. Устромивши голови в шлеї, мовчки тяпгули під гору смердючий вантаж, а над ними, мов над мерцями, густо роїлися мухи.
Нл всіх цих людей було страшно дивитися — більше скидалися на загнаних, забитих до краю тварин. Лише один серед них і мав якусь подобу людини. Цей ішов не в упряжі, а поряд. На ньому була ошатна .форма з двома шпалами, в руках він тримав кийок, однолірований до блиску. Побачивши підводу, заметушився, замахав кийком, закричав. Полонені шарпонулися набік, поступаючись дорогою. Один із них спіткнувся. Чоловік миттю підскочив до нього й огрів кийком по зігнутій спині. Тетяна зойкнула, а той ще й ткнув полоненого під ребра носком.
— Уставай, мать твою! — закричав скажено. Полонений звівся. Кров стікала, йому по виду, заливаючи