Дрож Герди передається й мені.
Герда каже:
— Зараз ти все зрозумієш…
А що я маю зрозуміти? Голос її звучить весело й незалежно, кожен вигин її тіла, яке я так добре знаю і люблю, також повен тієї ж веселої незалежності, яка дозволяє їй усе, наприклад, прийти в ліс вночі, в легенькому платтячку, короткому й без рукавів, пошитому як лантушок з дірками для рук і голови. Це, може, й до лиця якомусь дівчиськові, а Герді ж уже двадцять шість, їй уже час знати, як коли одягатися.
— Я вийшла заміж, С. В. Мірошник.
— Коли?
Навіщо мені знати — коли? Яке це має значення в моєму становищі? Питання само вихоплюється у мене, а вона цього не розуміє, вона думає, що мене й справді цікавить, коли це сталося. Мене нічого не цікавить, я нічого не хочу знати, я вже все знаю.
— Сьогодні перед концертом ми розписалися… Вони там перепилися, особливо баси, я й втекла до тебе, С. В. Мірошник!
Так вона називає мене в хвилини, про які я тепер не хочу згадувати.
Вже два роки, як ми, по суті, чоловік і жінка, хоч і живемо на різних квартирах. Тут уся справа тільки в тому, що Герда не хоче переїздити у мою комунальну з спільною кухнею і довгим заплутаним коридором, де повно усяких шапликів на стінах, скринь по кутках і велосипедів під стелею. Коли я запропонував Герді мою площу, вона сказала, що не хоче бути маринованою кількою в бляшанці. Мабуть, це було мудро — я й досі почуваю себе її коханцем, а не чоловіком. Правду кажучи, я завжди боявся того дня, коли дістану окрему квартиру, — мені обіцяли, я давно вже стою на черзі в райраді, — боявся, щоб не зникло те почуття безперервної закоханості, яке переповнює мене два роки.
— Ну чого ти стоїш, наче тебе намахали порожнім лантухом з-поза кутка?
Вона любить такі вислови, у неї їх безліч, можливо, навіть забагато як на сопрано заслуженої капели. Але справа не в цьому, у мене, мабуть-таки, справді ідіотський вигляд.
Я чую тупий біль у серці, воно хитнулося в грудях, а тепер починає прискорено гупати, наче кудись поспішає і не може зрушити з місця.
Я бачу себе збоку, у високих мисливських чоботях, у смугастій піжамі, з дробовиком за плечима. Хіба можна такого любити? Герда мала б давно вже покинути мене і вийти заміж за будь-кого іншого. Навіщо їй сторож на торфовищі? На її моторошну красу знайдеться і хтось кращий за сторожа. Начальники главків і міністри також бувають на концертах. У н а с є щ е о д н а к и с н е в а п о д у ш к а? І п р и г о т у й т е ш п р и ц. Зрештою, я сам у всьому винний. Не треба було зволікати з квартирою, треба було ходити в райраду, стовбичити там кожного прийомного дня, секретаря виконкому синок у моєму класі, сам Бог послав мені того невігласа, а в кожного ж батька є серце для своєї дитини… Герда не могла більше ждати. Бери, що заслужив.
Я чую глухе одноманітне гудіння — гуде наче в мені самому і разом з тим десь зовні, я не можу розібрати, що це і звідки походить. Герда підводить обличчя, я простежую за її поглядом і бачу, як з неба на моє торфовище летить довгий білий брус з коричневим потовщенням на кінці.
Брус своїм незрозумілим потовщенням врізається в чорне поле торфовища і вибухає синім непорушним полум’ям. Мене охоплює не то темний острах, не то безвихідна нудьга, неначе те полум’я, що вибухло над торфовищем, тільки підкреслило темряву, що обступає мене з усіх боків. Тхне дивною сумішшю спирту і м’яти. Я не можу одірвати очей від синього полум’я, найбільше мене бентежить те, що воно не змінює контура, неначе вирізане з прозорого пластика. Та, зрештою, і це мені байдуже. Герда вийшла заміж. П у л ь с н и т є п о д і б н и й, с л а б к о г о н а п о в н е н н я. К и с н е в у п о д у ш к у. В и н е з а б у л и н а м о ч и т и м а р л ю? Н е т р е б а, щ о б п е р е с и х а л а с л и з и с т а. Я знаю, що це кінець, що нічого не можна повернути, але не можу скоритися неминучості. А як же ті два роки, коли я був такий щасливий? Вони нічого не значать для неї? А ти думав, що значать? Для тебе значать, а для неї — ні. І заспокойся на цьому. Герда вийшла заміж.
— Я приходитиму до тебе по суботах, і все буде, як завжди, — каже Герда.
— Так можна?
Я дивлюся їй просто у вічі.
— Ти думаєш, що так можна, Горпино?
— Не називай мене Горпиною, — різко відповідає вона, пасомця, кучерики і хвостики з її зачіски лізуть на всі боки, вона підводить руки і довгими пальцями починає затикати їх на місце. — Для тебе я Герда, для тебе — і більше ні для кого.
Обуренню її немає краю, її сірі холодні очі дивляться на мене так скам’яніло-люто, що, коли б не звичка до її зачіски, подумав би, що переді мною сама Горгона із зміями замість волосся. А я буду називати її Горпиною.
— За кого ж ти вийшла заміж, Горпино?
Герда встигла повихоплювати із зачіски шпильки і тепер тримає їх у губах, а руками щось лагодить у своїй каштановій вежі.
— За нашого диригента, — крізь губи і шпильки жебонить її голос. — Ну, ти ж його знаєш… Заслужений діяч! Розумієш, яку це одкриває перспективу для мене?
Завіса одслонилася. Капела стояла на сцені — два ряди жінок у білих сукнях і на підвищенні за ними два ряди чоловіків у чорних піджаках і білих маніжках. Мікрофони на тонких кронштейнах націлилися срібними циліндриками на співаків. Заслужений діяч підкотився з лівої куліси, наче й справді замість ніг у нього були коліщата. Фалди фрака били його по п’ятах. Маніжка здулася на грудях і намагалася випорснути з-під глибоко вирізаного жилета. Заслужений діяч вклонився і повернувся до нас спиною. Він розвів руки і став схожий вже не на пінгвіна, а на городнє пугало. Ворухнулися товсті пальці — і в тиші народилася трагічно-скорботна мелодія, в якій я вловив ще не знайоме мені сопрано Герди.
Це воно переймало захватом мою душу в "Л а к р і м о з а" — і це воно ж сповнює мене жахом на краю безодні?
— Коли нічого не можна, то нема чого й жити у світі, — сміється Герда і знову чіпляється мені на руку. — Мені все можна, С. В. Мірошник, абсолютнісінько все, а коли тобі не подобається, будь собі сторожем біля торфовища чи біля чого завгодно. Біля моралі, наприклад.
Вона треться щокою об моє плече, наче нічого й не сталось. Цей її рух має наді мною непереборну владу, вона може що завгодно зробити зі мною цим рухом, я одразу втрачаю волю і перетворююсь на ганчірку, якою вона може витирати грязь зі своїх черевиків.