Ніч подобалася йому куди більше, ніж день. Усе не спить, ається, жйве. Звичайно, й уночі треба бути обережним, а все ж таки тоді набагато безпечніше. Можна вільно гуляти зустрічаючи знайол: х, які теж почувають себе вільніше, иіж удень. Ніч у лісі врочиста й тиха. Щоправда, і вночі інколи чути гучні голоси, але вони тоді й лунають інакше, і справляють не те враження.
Бембі подобалася сова. Хоч вона була й чимала, проте літала статечно, нечутно й легко, як метелик. У неї таке виразне, рішуче, страшенно замислене обличчя і чудові очі. Бембі захоплював їхній твердий, спокійний і сміливий погляд. Він охоче слухав її розмови з матір'ю чи з іншими мешканцями лісу. Він стояв трохи осторонь, ледь ніяковіючи під владним поглядом сови, і не дуже розумів ті премудрощі. про які йшла мова. Але він відчував, що то премудрощі, і тому сповнювався ще більшої поваги до сови. Зненацька сова починала співати: "Гаа-ах! Га-га-га! Гаа-ах!" Це лунало зовсім інакше, ніж пісня дрозда чи іволги, інакше, ніж привітний перегук зозуль, але Бембі любив спів сови, відчуваючи в ньому привабливу таємничість, незбагненну мудрість і загадковий сум.
Був тут ще сич — невеличкий кумедний птах. Хитрий, веселий і дуже допитливий.
"Уй-іік! Уй-іік!"—кричить сич надсадним, пронизливим, сповненим жаху голосом. І здається, ніби вій опинився у смертельнії! небезпеці. Насправді ж у нього чудовий настрій, він шаленіє від радості, коли щастить кого-небудь злякати. "Уй-іік!" ——горлає він так, що з півгодини ще котиться лісом луна. А сам потім сидить собі й тихенько сміється — так, що його можна почути, лише стоячи зовсім близько. З часом Бембі здогадався, що сич радіє, коли хтось злякається його або повірить, що з иим трапилося лихо. Відтоді Бембі не минав нагоди, зустрівшись із сичем, спитати з удаваним занепокоєнням: — З вами нічого не скоїлося? Або, прикинувшись дуже наполоханим, сказати:
— О, як ви мене налякали! Сич був страшенно задоволений.
— Так, так,— усміхався він.— Мій голос просто-таки жахливий!
І він наїжачував пір'я, від чого ставав схожим на дуже гарний м'який сірий м'ячик.
Кілька разів були грози. Першого разу це сталося вдень, і що дужче пітьма огортала їхню малу хижку, то дужче боявся Бембі. Здавалося, ніби серед дня раптово спусти лася з неба ніч. Крізь ліс, ревучи, пробилась буря, голосно застогнали німі дерева. Бембі затремтів від жаху. Коли ж спалахнула блискавка і вдарив грім, він мало не зомлів: йому здалось, що світ ось-ось розколеться на шматки. Він кинувся слідом за матір'ю, яка стривожено схопилася й побігла крізь хащі. Бембі втратив самовладання. Линула страшенна злива. Ліс начебто спорожнів: усі його мешкай ці поховалися хто куди. Але вода діставала скрізь, вона проникала навіть крізь найгустіший чагарник.
Та ось блискавиці згасли, їхні вогнисті промені не про бивялись більше крізь верховіття дерев. Грім покотився далі. Якийсь час ще було чутно його нарікання, та невдовзі й воно стихло. Дощ почав ущухати. Здавалося, ліс глибоко дихає, підставивши своє зелене тіло під прозорі, прохолодні струмені води. Дощ шумів ще з годину, та ніхто більш не боявся. Страх минувся, дощ змив його.
Ніколи ще Бембі з матір'ю не приходили на луг так рано,
цього вечора. Власне, до вечора було далеко. Сонце ще високо стояло в небі, повітря було свіже, живлюще, і пахло
жче, ніж звичайно. Ліс дзвенів на тисячі голосів, усі його мешканці вийшли зі своїх сховищ і квапилися розповісти одне одному про щойно пережите.
Щоб потрапити на луг, матері з Бембі треба було поминути великого дуба, що стояв аж на узліссі, біля їхньої стежки. На одній гіллячці сиділа білка.
Бембі з білкою були великі приятелі. Колись, під час першої зустрічі, Бембі, побачивши білоччину руду шубку, подумав, що то дуже мале оленятко. Але тоді він був ще зовсім недосвідчений і багато чого не розумів. Білка йому відразу сподобалась. Вона була така ввічлива, привітна, балакуча і вміла так бігати, лазити й стрибати в гіллі дуба, що Бембі дивом дивувався. Розмовляючи, вона невтомно гасала то вгору, то вниз гладеньким стовбуром, неначе це була так собі, дрібниця. Або вмощувалася на задніх лапках на хисткій гілці, спершись на свій пухнастий хвіст і виставивши білі груди, граційно помахувала дрібненькими передніми лапками, похитувала голівкою, поблискувала очицями і за хвилину встигала наговорити силу-силенну жартівливої і цікавої всячини.
Ось і тепер білка миттю почала спускатись донизу такими неймовірними стрибками, що здавалось, вона от-от зірветься й полетить сторчма. Розмахуючи пухнастим рудим хвостом, вона ще згори загукала:
— Добридень! Добридень! Це просто чудово, що ви прийшли!
Бембі з матір'ю спинилися.
Білка спустилась ще нижче гладеньким стовбуром.
— Ну, як ви пережили грозу? — швидко заговорила вона.— Звичайно, я бачу, що у вас все гаразд. А це головне-— Вона знов майнула по стовбуру вгору, промовляючи: — Ні, там унизу для мене ще занадто вогко. Стривайте, я пошукаю собі іншого місця. Ви не заперечуєте? Красно дякую! Я гадаю, що це нам не перешкодить. Звідси теж можна чудово розмовляти.— Бігаючи туди й сюди по г'лці, вона вела далі: — Що тут робилося! Шум, тріск, бешкет! Ви не уявляєте собі, як я перелякалася. Забилась і самісінький куток і сиділа тихо-тихо, боялася навіть
поворухнутися. Нема гірше, ніж отак сидіти, не смію",,
з місця ступити. Ох. думаю, хоч би минулося. Щоправд, Ти вже не маленький,—казала вона. А інколи до-моє дерево — найкращий у світі захисток. Що не кажіт1давала: — Даи мен' спокій.
а іншого такого немає. Я знаю тут кожен кущик, то^ храпЛЯЛОСЯ нав,ть> 140 мати серед дня кидала хижку, можете мені повірити. І все ж таки, коли схоплюєтьсне дбаючи про те, йде за нею Бембі чи ні. Інколи й під час таке, як сьогодні, починаєш страшенно хвилюватис,прогуляиок вона зовсім не звертала на нього уваги.
Спершись на свій чудовий хвіст і виставивши білі груд, Якось мати зникла. Бембі не міг збагнути, як це він не білка так красномовно тулила до серця передні лапки, щпомітив, коли мати вийшла. Але іі не було. Бембі вперше неважко було уявити, як вона хвилювалася. залишився сам.