— Може, він просто боїться? — зауважив Гобо. Проте Фаліна рішуче заявила:
— Мама каже, що з такими краще не водитись. Раптом Бембі пошепки спитав Гобо:
— А ти не знаєш, що таке... небезпека?
Всі троє враз споважніли й тісно збилися докупи.
Гобо задумався. Йому дуже хотілося зрозуміти, що таке небезпека. Адже він бачив, з якою цікавістю чекав на його відповідь Бембі.
— Небезпека,— прошепотів він,— небезпека... це щось дуже погане... але що?
Всі троє тремтіли від страху.
Раптом Фаліна крикнула голосно й весело:
— Небезпека — це коли треба тікати! — і прудко стрибнула вбік.
їй набридло стояти й боятися хтозна-чого. Бембі й Гобо кинулися за нею. І знов почалося...
Вони бігали, пустували, гралися на зеленому шамотли-вому шовку, яким був покритий луг, і зовсім забули про те незрозуміле й страшне, що турбувало їх кілька хвилин тому.
Невдовзі оленята зупинились і знов зібралися докупи
/і
л
V
У
щоб погомоніти. Вони глянули на матерів. Ті стояли поряі( скубли траву і спокійно розмовляли.
Та ось тітка Ена підвела голову й гукнула:
— Гобо! Фаліно! Час додому... Бембі теж нагадала мати:
— Зараз і ми підемо...
— Ще хвилинку! — почала просити Фаліна.— Ну хоч трішечки!
Бембі й собі став благати матір:
— Побудьмо ще! Будь ласка! Тут так гарно! Гобо скромно вторив їм:
— Тут так гарно... ще трішечки... Ена глянула на матір Бембі:
— Ну що, не казала я тобі? Тепер вони не хочуть розлучатися.
І враз трапилося щось куди значніше й важливіше за все, що пережив цього дня Бембі.
З лісу почувся лункий тупіт, затріщав хмиз, зашелестіло листя, і, перш ніж Бембі встиг нашорошити вуха, з гуща вини з шумом, тріском і свистом вибігло двое незнайомців. Як ураган, промчали вони лугом, потім зникли в лісі, тільки чутно було їхній тупіт, та по хвилі знов з'явилися там-таки, де вперше, й завмерли кроків за двадцять один від одного.
Бембі дивився на них, мов зачарований. Вони були дуже схожі на матір і тітку Ену. Але їхні голови вінчали гіл лясті корони в коричневих перлах і білих зубчиках. Бембі мовчки поглядав то на одного, то на другого. Один був нижчий на зріст і корону мав меншу. Другий був велично прекрасний. Він гордо ніс свою голову, на якій високо здіймалися пишні роги, прикрашені чорними й брунатними перлами та розлогими мерехтливими відростками.
— О! — захоплено вигукнула Фаліна.
— О! — тихо повторив Гобо.
Бембі мовчав. Він не міг і слова вимовити.
Та ось ті двоє поворухнулися, повернули врізнобіч і поволі пішли назад у ліс. Більший пройшов майже повз самих дітей, матір і тітку Ену. Величний, прекрасний, з пишною короною, він гордо поминув їх, ні на кого не поглянувши.
Пти боялися навіть дихнути, поки він не зник у гуща Вони наважилися глянути одне на одного аж тоді,
ліс опустив свою зелену завісу за чудовим незна
в "ніколи йомпем-
фаліна перша порушила мовчанку.
_ Хто це був? — скрикнула вона, і її тихий, звичайно
сміливий голосок тремтів. Гобо повторив ледь чутно:
Хто це був? Бембі мовчав.
Тітка Ена урочисто відповіла: _ Це були батьки.
Більше нічого не було сказано. Вони розлучилися. Тітка Ена з дітьми завернула в найближчий чагарник — там пролягала їхня дорога. Бембі з матір'ю довелося перейти весь луг, щоб потрапити до старого дуба, звідки починалась їхня стежка.
Бембі довго мовчав. Згодом він спитав:
— Вони нас бачили?
— Бачили. Вони бачать усе,— відповіла мати. Дивне почуття охопило Бембі: він і боявся питати, й не
міг стриматися.
— А чому вони... — несміливо почав він і замовк. Мати допомогла йому:
— Що ги хотів сказати, мій маленький?
— Чому вони не лишилися з нами?
Так, вони не лишилися з нами,— відповіла мати,— та настане час...
— Чому вони не розмовляли з нами? — перехопив Бембі.
Мати відповіла:
— Тепер вони з нами не розмовляють... та настане час... Треба терпляче дожидати, поки вони прийдуть, і треба Дожидати, поки вони заговорять. Усе буде так, як вони схочуть.
— А мій батько говоритиме зі мною? — схвильовано спитав Бембі.
— Звичайно, любий мій. Коли ти підростеш, він розмовлятиме з тобою. І часом ги навіть буватимеш з ним.
Б*мбі мовчки йшов обіч матері, все ще захоплений зустріччю з батьком.
"Який він гарний! Такий уже ж гарний!" — дуіу,, малий.
Ніби відгадавши синові думки, мати сказала: — Якщо ти збережеш життя, любий мій, якщо ти буд^ розумний і зумієш уникнути небезпеки, ти станеш коли таким дужим і гарним, як батько, і носитимеш таку сац корону.
Бембі глибоко дихав. Його серце було повне радоіц і надії.
Час минав, і кожен день приносив безліч подій, приносі, досвід. Інколи в Бембі аж голова йшла обертом — стільц йому треба було всього дізнатися, зрозуміти.
Він навчився слухати. Не просто чути ге, що дієтьс поблизу і, так би мовити, само лізе у вуха — це не штук Тепер він навчився вслухатись у той далекий, ледве влсі ний шелест, що приносить вітер, розрізняв найтонші лісої звуки. Він знав, наприклад, що десь віддалік пробіг кріз чагарник фазан, і відразу вгадував його легку, дрібненьк ходу. Він пізнавав на слух лісових мишей, що безупиіи шастали туди й сюди своїми купенькими стежками. Пі знавав м'яке тупотіння кротів, що завжди, коли були в доб рому гуморі, гасали круг бузини. Він знав відважні" дзвінкий крик сокола і відчував у ньому сердиті нотки коли яструб чи орел вторгались у соколові володінні Знав помах крил лісових голубів, далекий, плавний полі качок і багато, багато чого ще.
Помалу Бембі навчився розрізняти запахи і незабарні уже оволодів цим мистецтвом не гірше за матір. Він умі тепер нюхати повітря й визначати, чим воно пахне. Колі вітер прилітав з лугу, Бембі казав собі: це конюшина, ш мітлиця, а десь поблизу сидить наш приятель заєць. Вії уловлював серед запахів листя, землі, пирію і смілки гуі тий дух тхора, що шаснув десь поблизу, дізнавався, добр принюхавшись до землі, що лисиця вийшла на полюванн* або вирішував: ось-ось тут будуть наші рочичі — тітК' Ена з дітьми.
Тепер він полюбив ніч, і в нього вже ніколи не виникал' великого бажання піти па прогулянку серед білого дії* Удень він охоче лежав у тісній, напівтемній хижці біл' своєї матері і спав. Час від часу прокидався, прислухавс' пииюхувався, цікавий знати, що відбувається довкола, п "спокійно. Тільки маленькі синиці про щось торохтять . собою, теревенять кропив'янки, які майже зовсім М' можуть мовчати, та дикі голуби знай ніжно туркотять. Шо йому до того? І він знову засинав.