Потім надів йому свою солдатську шапку-вушанку, із зіркою.
Повісив через плече автомат.
— Може, скажете, не схожий на справжнього вартового?
— Ще й як схожий, — підтвердили всі.
Після того як бійці повмивалися, поснідали й зібралися в дорогу, старшина подякував матері за нічліг і Антосеві за те, що допомагав вартувати.
— А це твій солдатський пайок, — дістав з мішка й простягнув цілу хлібину й торбинку з цукром.
Антось вагався: брати чи не брати?
— Ну, чого ти соромишся? Бери, бери — не відмовляйся! Ти заслужив.
Коли солдати з старшиною вирушили в похід, Антось довго-довго стояв на воротях і дивився їм услід, доки вони й зникли в сніговій далечині.
Бабуся каже, що в нашому роду Зайчиків усі вміють запам'ятовувати і розповідати цікаві "житейські" історії, які вона називає по-своєму — придибенціями.
Не знаю, чи здатний на це я, але дідусь, тато, Петро і Василь справді уміють. Та ще й самі вигадують усякі смішні, сумні і повчальні історії, що схожі і на бувальщини, І на небилиці.
Ось хоча б і цього разу.
Наймолодший татів брат дядя Валерій, той, що на вертольоті літає, і його наречена запросили всіх своїх родичів до себе на весілля. Дідусь і бабуся, тато і мама вбралися по-святковому і нам з Оксаною наказали "причепуритися".
Я викупався в річці, одягнув модні білі штани, оранжеву сорочку з накладними кишенями і погончиками, взув нові кросовки. Тато навіть замилувався мною і пожартував:
— О, та ти, як нова копійка! Дивись, не дуже там крутись перед молодою, а то сподобаєшся їй, так і жениха на тебе поміняє…
Оксана теж вирядилася в найкраще, що в неї було; бабуся зав'язала їй на голові два великі голубі банти. Уже вийшли всі разом за ворота, як вона раптом подивилася на маму, щось згадала й зупинилася.
— Ідіть, я вас наздожену, — сказала й побігла назад, до хати.
Коли Оксана наздогнала нас і ми поглянули на неї, то тільки диву далися: обличчя її було напудрене рожевою пудрою, а у вухах сяяли різнокольоровими камінцями мамині кліпси.
— Ой лишенько! — ухопилася за голову мама. — І додумалася ж до такого! Не дитина, а чудо вселенське… Ходімо швиденько, я тебе вмию, щоб не соромила нас перед людьми!
Вона зняла з Оксани кліпси, вхопила за руку й потягла у ближній двір до колодязя умивати.
Тато тоді змовчав, нічого не сказав Оксані, лише головою похитав осудливо. А як повернулися увечері з весілля, розповів їй повчальну історію
ПРО КОТА В ЧЕРВОНИХ ЧОБОТЯХ
Це був звичайний кіт. Як усі коти. Але після того, як він почув казку про незвичайного кота — кота в чоботях, — захотів і сам таким стати. Він пішов до шевця і попросив пошити йому чоботи.
— Гаразд, — погодився швець. — Тобі які — чорні, червоні чи жовті?
Кіт подумав і відповів:
— Краще пошийте червоні. Їх одразу всі помітять.
— То, може, ще й на рипах або з веселими дзвіночками та блискучими шпорами, щоб і чули всі, коли ти йтимеш? — запропонував швець.
— О, це буде чудово! — зрадів кіт. — Зробіть, будь-ласка, все оте! Щоб і рипіли, і подзвонювали, і шпори на них блищали.
Швець зняв мірку з котових лап, і через три дні чоботи були готові. Не великі й не малі, саме на його лапи. Як і бажалося котові — червоні-червоні, і на рипах, і з веселими дзвіночками, і з блискучими шпора-ми-коліщатками, та ще й на високих закаблуках, з довгими й широкими, ніби в мушкетерів, халявками.
Коли кіт вийшов у нових чоботях на вулицю, то, зачувши їхній рип і передзвін, із дворів повибігали подивитися на нього не лише малеча-кошенята, але й дорослі статечні коти.
Раніше кіт любив удень подрімати на м'якій канапі чи на теплому килимкові або погріти спину десь на сонечку. Вночі завзято полював на мишей і пацюків у коморах і льохах та прогулювався з такими ж відчайдухами-котами, як і сам, по високих вузеньких карнизах і стрімких дахах будинків. Тепер же й сам змінився, й життя його перемінилося. Вдень, прибравши поважного вигляду, походжав у своїх чудернацьких чоботях по селищу, дивуючи його мешканців. Уночі, втомлений цілоденною мандрівкою, солодко відсипався.
Кіт так захопився тими мандрівками, що й одробити забув шевцеві за пошиті чоботи. (Він мав зловити в його майстерні мишу, яка поселилася там і вже не раз псувала шкіру й дратву). Однак швець сам нагадав котові про те. Якось він перестрів його на вулиці й мовив докірливо:
— Чого це ти, мурчику, не приходиш відробляти чоботи? Обіцяв же. Чи, може, став такий поважний, що мишей уже не ловиш?
Кіт зніяковів, почав виправдуватися:
— Ой, вибачте, будь ласка! В мене було стільки клопотів, стільки клопотів… Тепер прийду, сьогодні ж прийду, як тільки смеркне.
— Ну гляди! А то проклятуща миша цієї ночі знову нашкодила мені — погризла новісінькі заготовки, — зітхнув сумовито швець.
Того ж вечора після своїх мандрів по селищу кіт завернув до шевцевої майстерні.
Швець докінчив роботу й пішов додому. Кіт залишився. Ум'яв чимале кільце ковбаси, яким почастував його господар, потім обнюхав майстерню. Він знайшов у кутку під шафою мишачу нору й сів неподалеку від неї.
Минуло немало часу, але миша не вилізала.
"Невже знає, що я тут? — з досадою думав кіт. — О, серед них є такі, що добре чують наш дух. Їх непросто виманити з нори!.."
Та миша все-таки з'явилася. Вилізла зі своєї схованки аж опівночі, коли в будинку погасли вогні й запанувала тиша.
Кіт не поспішав кидатися на мишу, чекав, поки вона одбіжить подалі від нори, щоб напевно її зловити. А ще для цього йому треба було заздалегідь підготуватися до стрибка — прибрати зручну позу. Але тільки-но він поворухнувся, зарипіли чоботи, задзвонили на них дзвіночки, — миша налякалася і шурхнула назад У нору.
"Гм, утекла… — подивувався кіт. — Досі зі мною такого не траплялося, щоб якась миша або пацюк утікали з-під самісінького носа… Ну й гава, ну й розтелепа я!" — лаяв себе, що раніше не здогадався зняти чоботи.
І хоч кіт був майже певен, що налякана миша більше не наважиться вилізти з нори, проте все одно і далі чатував її, тепер уже знявши зрадливі чоботи.
І, виявилося, недаремно чатував, бо миша невдовзі знову вилізла. Вона за цілий день дуже зголодніла, і її і так манили пахучі крихти ковбаси, які залишилися на підлозі після котової вечері.