Цього разу він уже не випустив, таки зловив мишу.
Швець дуже зрадів, коли, прийшовши вранці в майстерню, побачив у кота в лапах шкідливицю.
— Молодець, мурчику, молодець! — похвалив він. — За таку послугу я тобі ще одні чоботи пошию, як ці зносиш.
Кіт добряче наївся смачної ковбаси, і йому не хотілося їсти мишу. Спершу хотів її викинути геть з майстерні або віддати якомусь іншому, голодному котові. Тоді передумав — відніс у сусідній двір і випустив тихцем у будку свого лютого ворога Кудлая.
Кудлай — неймовірний лежебока й сонько. Він цілими днями й ночами вилежувався на соломі в затишній будці. Бувало, навіть лінився встати, щоб поїсти чи попити. Але тільки-но зачує якого-небудь кота, де й дівається його сонливість і ледачкуватість. Умить вибігає з будки й прожогом кидається за ним. Тоді єдине, що рятує кота, це міцні лапи з гострими гачкуватими пазурами й дерева, на які коти легко можуть здертися, а собаки ні.
Часто кидався Кудлай і на цього кота. Правда, ще жодного разу його не зловив і не покусав, але ляку наганяв ого скільки! Іноді котові доводилося довго-предовго відсиджуватися на якомусь дереві, аж поки Кудлаєві набридало гавкати на нього і він повертався до своєї будки. То як же такому вреднющому собацюрі не помститися за кривду й зневагу?
Після того як миша поселилася в будці, Кудлай утратив колишній спокій. Миша не давала йому ні полежати, ні поспати. Тільки приляже, тільки здрімне, вона одразу писк-писк або шурх-шурх у соломі, — він і прокинеться. Схопиться, перегребе всю свою солом'яну постіль, але впіймати надокучливу мишу не може — щоразу втікала вона в нору, яку вже й тут собі вирила.
Довелося Кудлаєві залишити власну будку й вилежуватися, як бездомному собаці, то під парканом, то ще десь.
Кіт дуже радів, що йому вдалося помститися Кудлаєві.
Проте він не зважив на таке: відтепер Кудлай краще бачив і чув, що діялося довкола, а також став ще сердитіший.
Якось до кота зібралися дружки й почали вмовляти скинути чоботи, якими він остерігає, розганяє мишей і пацюків, — тепер їх не зловити. А крім того: чоботи, мовляв, ще й зовсім не пасують йому.
— Ну що ви! — обурився кіт. — Навпаки, ці чоботи дуже мені підходять. Бачили, як на мене всі задивляються, коли я іду селищем?
— Не задивляються, а дивуються і глузують, — намагалися переконати його. — І нам, твоїм друзям, просто соромно за тебе.
— Це ви від заздрощів таке вигадуєте, — ніяк не згоджувався кіт.
Кудлай у цей час лежав неподалеку під кущем. Йому дуже хотілося спати, але коти своїм нявканням-балачкою заважали. Гавкнув раз, удруге, думав, налякаються й розбіжаться або хоча б замовкнуть. Де там, ще голосніше завели. Тоді Кудлай розлютився й подався до них.
Коти, угледівши собаку, чкурнули хто куди. Їх наче вітром видуло з двору. Лише кіт у чоботях не тікав.
"Чого мені тікати? — міркував він. — Я ж тепер незвичайний, не такий, як усі коти. Цей сонько і лежебока не посміє мене чіпати".
Але Кудлаю, виявляється, було байдуже, який він кіт, звичайний чи незвичайний. Без найменшого вагання кинувся на нього.
Кіт у чоботях зрозумів, що йому буде непереливки, злякано чмихнув і помчав до дерева. З розгону стрибнув на стовбур, хотів подертися вгору — й не зміг, бо задні лапи з гострими гачкуватими пазурами були ж у чоботях, а чоботи зовсім не трималися стовбура, тільки ковзали по гладенькій корі дерева.
Отам, унизу, і наздогнав його Кудлай. Люто вчепився зубами й стягнув спочатку один, потім другий чобіт…
Але тоді, як собака зовсім його роззув, кіт легко, наче вивірка, видряпався на дерево.
Зі злості, що й цього разу не зловив ненависного йому котиська, Кудлай поскавучав, погавкав під деревом і заходився зганяти свого лють на чоботях, немовби вони були винуватцями його невдачі. Роздирав, шматував їх жорстоко й безжально.
Кіт із жахом дивився на те згори і мало не плакав.
Незабаром новісінькі, гарні червоні чоботи перетворилися в саме лахміття.
Уціліли лише блискучі шпори-коліщатка та дзвіночки, які закотилися в траву й подзвонювали там жалібно і самотньо.
Коли Кудлай поплентався в кущі, засмучений кіт зліз із дерева.
Позбігалися і його дружки, почали втішати. Мовляв, нема чого журитися за чобітьми, бо то, може, й краще, авжеж краще, що так сталося: тепер він знову буде такий, як і вони, як усі коти.
Кіт мовчав.
А через кілька днів його зустрів швець. Побачив, що кіт без чобіт, запитав чому: невже чоботи завеликі чи, навпаки, тиснуть лапи? Так наче ж мірку він знімав старанно…
Кіт розповів про своє лихо, як познущався над ним сусідський собака Кудлай.
— Пусте! — махнув рукою швець. — Не сумуй, мурчику! Я ж обіцяв тобі ще одні чоботи пошити. І пошию. Такі матимеш, що всі коти в селищі від заздрощів хвости опустять.
Кіт чемно подякував, але, на подив шевцеві, від чобіт відмовився.
— Ну, зрозуміла, чому кіт більше не захотів носити чоботи? — запитав Оксану тато, коли закінчив свою розповідь.
Вона ствердно кивнула головою.
СЛИВА
зовсім невелика, у мій зріст. Дідусь торік її посадив. а вже вродила. Небагато, всього шістнадцять слив висіло на тоненьких гілочках.
Коли ми приїхали, вони були ще зелені й маленькі, не більші за черешні. Тепер же, ніби яблука-райки, — жовті, золотисті, мов липовим бджолиним медом налиті. А зверху ще й пудрою сизою ледь-ледь притрушені.
Усім кортіло дізнатися, які вони на смак. А найдужче, звичайно, не терпілося Оксані. Все допитувалася, коли та коли покуштуємо. Але в нас була домовленість: нехай сливи добре поспіють, зірвемо й покуштуємо їх у день нашого від'їзду до Києва.
Росла слива в кінці городу біля дубового та кленового гайка, за яким починався ліс. Ми з Оксаною майже щодня, удвох чи нарізно, навідувалися до неї, щоб помилуватися красунями сливами й подивитися, чи всі вони на місці, чи не впала часом яка на землю.
І ось одного разу порахували, а їх вийшло п'ятнадцять, на одну менше, ніж увечері було. Гадали, що помилилися, полічили ще раз — п'ятнадцять!
Пошукали на землі — і там не було.
— Ти не зривала? — спитав я Оксану.
— Ні. А ти?
— І я не зривав.
— Може, дідусь захотів спробувати, які вони? — мовила Оксана.