Коли висипався весь, старшина перевернув річ, і порошок знову посипався.
Антося так зацікавила ота дивна річ, що він по втримався і пошепки запитав:
— Дядю, що то у вас за цяцька?
Старшина аж здригнувся від несподіванки.
— О, ти ще не спиш, мала?
— Я не "мала". Я — Антось.
— Чи то пак, Антось, — усміхнувся у вуса старшина. — Ти мені, хлопче, пробач. У вас на печі темно. А голос у тебе чисто дівчачий.
— То нічого, що дівчачий, — зовсім не образився Антось і по-дорослому додав:
— Зміниться колись.
— Авжеж зміниться. Можливо, в тебе ще ого-го який басюра зав'яжеться…
Антосеві сподобався привітний старшина. Обережно, щоб не розбудити матері, зсунувся на животі з печі, підійшов до столу.
Бійці надихали, в хаті стало тепло, навіть на вікнах почала відтавати паморозь.
— Значить, цікавишся, що це за штуковина? — знову перевернув старшина ту річ повною колбочкою догори.
— Угу, — кивнув Антось.
— То це, хлопче, не цяцька, а пісковий годинник! Чув про такий?
— Не чув…
— Бачиш, пісочок пересипається з однієї колбочки в другу?
— Бачу.
— Ото як пересиплеться, так і знай: збігло двадцять хвилин. Це я його у медсанбаті в нашого лікаря попросив. Скучнувато на варті самому, сон бере, ось я і дивлюся, як пересипається пісочок. Все-таки якесь заняття.
— Хіба ви оце й зараз на варті?
— Звичайно, на варті.
— І спати не хочеться?
— Як би тобі сказати… Щоб дуже хотілося, — ні, так, трішечки… Переїзд сьогодні важкий був! Натомилися ми.
— А можна, щоб хтось за вас повартував?
— Чого ж не можна? Ось я повартую, тоді розбуджу іншого солдата, а сам ляжу.
— То ви лягайте зараз, а я посиджу. Скажете, кого розбудити, того й розбуджу.
— Е, ні, так робити не дозволяється, хлопче, — усміхнувся старшина.
— Ви не бійтеся. Фашистів тепер у нас нема. Вигнали.
— Знаю, що нема. Дисципліна солдатська така: спати на посту не дозволяється, судити можуть за це. А мені ніколи по арештах сидіти. Треба на фронт поспішати. Десь і в мене під окупантами отакий ось, як ти, синок…
— Ви за нього не турбуйтесь, — сказав Антось. — Он я, коли стояли в нас фашисти, усі чоботи їм шилом попроколював.
— І не побоявся?
— Ого, ще як боявся, та все одно попроколював.
— Відчайдушний ти, Антоне, хлопець, як я бачу, — похвалив старшина і погладив його по голові.
Антось помітив на столі кілька крупинок цукру. Згадав, як смачно тільки що вечеряв старшина.
— А що то ви, дядю, їли з хлібом — сіль чи цукор? — запитав, мовби не знав.
— Цукор, — відповів старшина. — Хочеш, я тебе почастую.
— Та ні, не треба. Це я тільки поцікавився.
Але старшина вже розв'язував мішок. Відбатував на всю хлібину скибку і запитав у Антося, як він любить — вмочати хліб у воду чи їсти сухим. Антось подумав і сказав, що нехай скибка буде суха. Тоді старшина товсто посипав її білим-білим цукром і простягнув йому:
— Бери, їж.
Антось обережно, щоб не розсипати цукор, узяв скибку. І яка ж вона була смачна! Навмисне відкушував од неї потроху, щоб розтягти задоволення якнайдовше.
Старшина дивився, дивився, як він їсть, а потім зітхнув сумно і схилив голову. Мабуть, знову згадав про свого сина.
Коли Антось з'їв скибку і подякував, старшина навіть не почув.
"Задрімав, — подумав Антось. — Треба не відходити від нього, а то ще засне на варті. І на фронт не попаде. А там, дома, ждатимуть його, як оце ми з мамою ждемо татуся, і не діждуться…"
Набираючи кухлем води, Антось дзенькнув об відро: чи прокинеться? Старшина підвів голову. На печі заворушилася мати.
— Ну, як — наївся? — запитав старшина.
— Ось дивіться, — ударив кулаком у живіт Антось. — Як бубон.
— Що ж тепер — на піч?
— Ще встигну виспатись.
— Женіть його від себе, товаришу, — озвалася з печі мати. — Бо він, як ота сльота, прив'язне і не відчепиться… Антосю, ану марш спати!
— І побалакати не дадуть, — скривився Антось. — Тільки й знають: спати, спати…
— Нехай побуде, він мені не заважає, — заступився старшина, і Антось залишився біля нього.
Надворі завивав вітер, свистів у димарі, жбурляв у вікна снігом. Мати знову заснула. Міцно спали і бійці. Догоряла, скапуючи на стіл прозорими краплинами, свічка. А Антось усе ще сидів і слухав розповіді старшини, розпитував про різні міста, в яких той побував, про його сина — свого ровесника.
Свічка ось-ось мала згаснути. Не допомогло їй навіть те, що Антось весь час зіскрібав на столі застиглий стеарин і клав під гнотик. Старшина дістав з мішка другу. І саме тоді Антосеві чомусь дуже захотілося спати.
— Коли ж ви розбудите солдата? — запитав він. — Уже скоро й свататиме.
Старшина поглянув на сплячих, голосно позіхнув.
— Жаль будити, саме розіспалися. Я після обіду в сусідньому селі трохи здрімнув, а вони, бідолахи, з машинами тягалися… Ти йди лягай, — старшина, мабуть, помітив, що хлопця почали бороти дрімки.
— Ні, я не хочу, — бадьориться Антось, а сам усе поглядав заздрісно на піч.
"Еге, "лягай", — думав він. — Казав, що одному нудно на варті, сон бере. А зараз іще й натомився, так і справді засне".
Старшина і далі розказував цікаві бувальщини, але Антось уже слухав його неуважно. Йому тепер доводилося весь час змагатися з нав'язливим, невідчепним сном. Повіки якось самі собою злипалися, уже кілька разів він одвертався, щоб змочити їх слиною. Пив холодну воду, це також трохи розгонило дрімоту. Ждав, ніяк не міг діждатися ранку, коли встануть солдати. Боявся, що мати прокинеться і зажене його на піч.
Та ось, врешті, засіріло у вікні. Старшина вийшов з хати. Антось притулився обличчям до холодної шибки. Надворі світало. Вже можна було розгледіти високі снігові кучугури під тином, стовбури дерев у саду, горбату білу клуню.
Постоявши на ганку, покуривши, старшина повернувся до хати і був дуже здивований, що Антось іще Ті досі не на печі.
— І чого ти не спиш, ніяк не розумію? Та я на твоєму місці так би оце захріп, що й горобці з-під стріхи повилітали б.
Як тільки розвиднилося, старшина розбудив солдатів.
Вони довідалися, що він сам усю ніч вартував, — почали докоряти йому.
— Ну, чого ви, хлопці, на мене напалися? — удав з себе ображеного старшина. — І зовсім я не сам вартував. Та я і не витримав би, заснув! Ось хто допомагав мені, — поплескав він Антося по плечі. — Разом стояли на варті.