Не звикли ми до тутешніх місць! Через те і хвороба, лихоманка якась, з'явилась. Багато од неї людей перемерло. Бачучи це, я втік, хай мені люди простять, що я вкрав окраєць хліба. Його вистачило тільки на день. Три дні я йшов голодний. Була страшна спека. Рот мені ввесь потріскався. Я ловив мишей, їв траву і, все-таки, не дійшов до міста. Шукаючи холодка, я поліз в рівчак і очунявсь у шпиталі. Я б вік у ньому прожив—все таке там гарне. Годували мене немов, справді, я кому потрібний. Після лікарні мене забрали на війну. Тепер сиджу в шанцях біля польського міста і відтіль тобі посилаю листа.
Написав до тебе, знаючи твою добрість. Пришли мені махорки та сухарів, коли не забув, як ми з тобою товаришували44.
Ніхто не перервав мого читання, син не зводив з мене очей—я це почував. Коли я на нього глянув, він із силою процідив крізь зуби:
— Наробили!
— На все божа воля,—сказала матушка. Вона поставилась до цього, немов прочитала в газеті про катастрофу.
Пізно вночі ми загасили світло. Минула вже північ. Матушка спала безтурботно, розтуливши рота. А я перевертався з боку на бік, боявся розплющити очі, щоб не бачити біля себе тих людей, на яких і я підійняв руку. Світало вже, коли я встав із ліжка й пішов у синову кімнату.
— Ти не спиш, Сергію?
— Сідайте, тату,—відповів він. У голосі почувалась теплинь,—так говорять до хворого.
— Про віщо, Сергію, ти думаєш?
— Про те, тату, що не ваша вина тут. Це й без вас було б зроблено.
Не знаю через що саме, чи через ці слова ласки, чи через знервованість, я заплакав. Кожна сльоза полегшувала горе. Так плачуть ті, хто щиро кається у злочині.
— Ти, сину, пошли йому всього, що треба й напиши, що твій батько просить пробачити за його провину...—сказав я, витерши сльози.
Замок спав і баронові, напевно, снились ті фабрики повстяників, які він десь на півночі почав будувати.
— Ідіть, тату, спати, а я все зроблю, що треба. Словам синовим я не надав значення. "Все, що треба—
на мою думку—одіслати сердешному салдатикові сухарів, пару, другу, білизни тощо. Та я забув, що хлопцеві сімнадцять літ. Хоч він був мій син, а я його менше знаю, ніж першого-ліпшого прикажчика в економії.А мені, здається, не бракує спостережливости. Я бачив у ньому тільки розумного, здорового, не по своїх літах, юнака.
Щоранку, після кави, барон із сигарою в зубах прогулювався в парку, що розлігся на високих пагорках та кучугурах, понад ставами. У той час заборонено було будькому ходити там. Споглядати ранкову молоду красу природи, дозволялось тільки її панові. Здебільшого він ходив сам по тінистих алеях, і рідко коли брав із собою ще якогось гостя,—це вважалось за велику честь. Барон навідувався до фазанного двору, годував там цих красивих птахів, потім сходив до ставка, де плавали чорні і білі лебеді.
Сторожі з рушницями на межі оберегали панів спокій. Син знав цю звичку барона. Тому він і встав рано. До сніданку, що поставила матушка, він і не торкнувся.
— Куди ти?—спитав я.
— Я швидко повернусь.
Я помітив, що син узяв з собою товаришового листа.
— Проте, сину, ти не сказав куди йдеш?
— Ви хочете знати?.. До барона!
— Господи!—скрикнула матушка,—що ти думаєш роботи?
її крику ніхто не слухав. Я взяв сина під руку і разом вийшов із ним. Але, коли ми були недалеко од парку, син промовив:
— Тату, ви б краще зі мною не йшли, бо я йду дивитись не на сльози, які, певно, і викличе цей лист. Бо й барон може бути сантиментальним.
Якось несподівано він зник у чагарнику, що ріс на межі парку. Довго хиталося гілля на тому місці, де він пройшов. Мене кортіло піддивитись і підслухати розмову цих двох людей. Я сам проліз крізь ліщину і хотів піти слідом за сином, але якась невідома сила мене утримала на місці.
Барон наспівував щось про себе. Але раптом його очі крізь пенсне примружились і призирлива посмішка затягла куточки рота. Він не виявив здивовання, ніби не трапилось ніякого порушення закону.
— Ви, юначе, мабуть не знаєте, що в певні години заборонено...
— Все я знаю!—Під щоками, на яких золотився пух, затремтіли вилиці. Яле руки синові не дрижали,—зовні він був зовсім спокійний. Як він був у цей момент не похожий на мене! Я почув батьківську гордість. Нарешті, хоч один із нашого роду похожий на справжню людину.
— Чому ви зайшли в такому разі?
— Я прийшов з вами, пане, розмовляти не так, як ви думаєте.—Син поволі вийняв з кешені листа і дав баронові.
Як вони обоє прекрасно себе тримали! Які в них байдужі спокійні були обличчя! Барон кинув сигару, розтоптав її носком гарного черевика, а сам гостинним жестом запросив сина сісти. Сергія видавали тільки очі. Надто упертий був їхній погляд.
— Неприємна історія,—промовив барон.—Надзвичайно неприємна історія. Я вам од щирого серця дякую за цього листа. Справді, яке жахливе лихо довелось терпіти цим людям, а я досі, повірте, не мав жодної звістки і, звичайно, не знав нічого. їм треба допомогти. Я організую комісію для допомоги і призначу за голову вашого батька. Ви ж коли не помиляюсь, син отця Василя?
— Я ви не знали, що це буде, коли селяни переїздили?— якимсь хрипким і чужим голосом спитав син.
— Невже ви мені не вірите?—стиснувши плечима, одмовив барон.
Він ударив стеком по траві так, що голівки квітів полетіли за кілька сажнів. Я тепер догадався з якими думками прийшов син. І з ляком я стежив за кожним його рухом. Коли він закладав руку в кишеню, мені здавалось, що я побачу неодмінно у ній револьвер.
Вважаючи, що розмова скінчена, барон устав.
— До побачення, любий хлопче... Ще раз дякую. Вуха синові почервоніли. В руці зашарудів лист,—
він його пожмакав і одкинув геть.
— Ви брешете!—крикнув він.
Як смів він це сказати. І кому? Самому панові? для якого він був звичайна комаха, яких щодня його нога топтала сотні. Барон встав. Чемність і вихованість зникли одразу. Він важко дихнув і крикнув скрипучим голосом:
— Хто дав вам право так говорити зі мною? Геть, я вас навчу, хлопче, як поводитись. Молокососе!
Яле син, здавалось, уже не чув цих слів. Він ви смикнув стек із рук барона і кинувся на нього. Капелюш полетів, як птах, і повиснув на кущі шипшини. Барон, мабуть, ніколи в житті не сподівався цього. Очі йому на один момент набрали якогось безтямного виразу, немов він побачив перед собою страшну мару. Син був і тоді, в такі молоді літа, багато дужчий за тендітного барона. Я мені він здався велетнем. Пай упав, потім встав,—права рука потяглась до кишені, він, мабуть, шукав зброї. Яле син єдруге збив його.