За тижнів два вирушала із села довга валка. У куряві, за возами, із всяким хатнім мотлохом, йшли чоловіки й жінки, а немічні баби і діти, сховавши голови в колінах, ридали. Корови, прив'язані до задків, ревли, не бачачи біля себе телят, м'ясо яких пішло на базар. Скрипіння коліс, гавкання собак, похмурі погляди,—все це залишило важкий слід.
Валка зникала за лісом, у куряві, позолоченій сонцем. Я на селі, ледве встигли сховатися недавні хазяїни цих бідних осель, розпоряжались уже хуторяни, що за безцінь купили будівлі. Очерет із стріх порохом сипався на дорогу, крокви стогнали, дерево бралось на підводи, що раптом з'явились на всіх вулицях і вуличках.
Над вечір, по луках слався димок із багать, де тліли рештки хат. А в ньому плавали уламки білих пічок, як привиди, що довгий час нагадували мені про ті зимові вечори, коли в бовдурах шумить і гуляє фуга, а біля вогнищ гріється дітвора, з надією дивлячись голодними очима на горшки, з яких йде пахуча пара.
... їхавши кудись по ділу благочинний заїхав до мене, він задоволено гладив бороду і був веселий.
— Це все я вам зробив. Дякуйте мені. Я ви й не знали?.. Хіба барон, од якого залежить мало не пів-губернії, не обійшовся б без вас? Всі начальники та й сам губернатор танцюють, як він заграє...—сказав на прощання отець Мегейда.
Ясно, що на мене ніякої потреби не мав барон. Що я був для нього? Звичайний піп, в якого і чоботи смердять дьогтем. Пан просто хотів погратись зі мною. Всі люди, які мають владу, люблять доводити свою силу в дрібницях. Благочинний, щоб помститись на мені, заінтригував, мабуть, барона моєю непідкупністю і знайшов йому, що мучився з нудоти, веселу розвагу.
— Чому ти такий став?—питала матушка, дивуючись моєму настрію.—Ми мусімо радіти, що життя наше покращало.
— Серце мені каже, що я став Юдою,—відповів я.
Дощі змили сліди крейди й глини, дороги зазеленіли, розлізся шпориш і берізка,—ніхто б не впізнав місця, де стояло село. Барон наказав дбайливо очистити землю од паліччя та каміння. Проте, я часто натикався у високій траві на цеглину. Я брав її в руки, оглядав, як коштовну річ, і вона, мабуть, мені говорила більше, ніж рідка знахідка археологу. Якийсь дивний сон находив на мене. Переді мною вставали виснажені постаті. Стомлені очі уперто дивились на мене... Чулись голоси. Засмаглі уста просили їсти... І я бачив, як втомлені спекою, вони гинуть десь на безлюдних і безмежних дорогах Сибіру... У матерів у грудях немає молока і дитячі роти прилипають до потрісканих персів. Довга валка—її слід:—роздуті, смердючі і обліплені жирними мухами, трупи корів, коней, собак та хрести над. нашвидку викопаними, могилами. Під напнутими ряднами, стогнуть хворі і їх нікому не шкода... Чума, холера... Я прокидався з утоми, знову заплющуючи очі.
... На обрії, окутаний пекучим соняшним промінням, мчав автомобіль. Зайчики перебігали по блискучому лаку. Тепер із хатнє вибігала обірвана дітвора, і старі жінки не прикладали рук до чола, щоб краще роздивитись бісову машину. Барон ледве помітно хитнув мені головою. Він тепер не зачиняв чорними шторами вікон, бо замість диму і смороду загород, крику й галасу, линуло відусіль свіже повітря і тиша.
... З усіх селян зосталось тільки двоє: Микита Іванович та Вустя. Унтер-офіцер потайки од барона, викопав собі на взліссі землянку, і щоб вона не кидалась у вічі, обклав її дерном. З ранку до вечора він стукав молотком, справляючи чоботи. У нього не було ні родичів, ні близьких, бо в ці місця він забрів випадково. Я Вустя, придуркувата шепелява дівка, не мала своєї хати і ночувала, де робила. Ії ніхто не схотів брати з собою. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому її кинули саму і цілі дні плакала. Ії ридання нагадували виття голодної собаки. Перші дні вона годувалась і жила в мене. Уночі я чув її спросонні слова:
— Батюско, де люди?.. Де люди?..
Навіть і вона нудьгувала за людьми. Вона забула, що її часто ґвалтували. Вона забула все, що кидало б тінь на спогади. Слухаючи її, здавалось, що це не їй виривали пасмами волосся і били під п'яну руку. Скільки разів я знаходив її непритомною по рівчаках! Коли заходила розмова про селян, в її зелених очах спалахували огники, а, засмагле від сонця та вітру, обличчя морщилось в усмішку, і вона згадувала про кожного хазяїна, оповідала селянські дрібниці, які їй, мабуть, було приємно згадувати. Іноді вона вставала вдосвіта, нашвидку збиралась кудись і через годину поверталась.
— Я ходила до Сворінів, а їхньої хати нема. Я вони ж кликали мене, казали, що бабі їхній погано.
її заспокоювали, як могли. Вона нудьгувала без роботи. Ще змалку вона звикла робити, не спочиваючи, руки їй завжди були порепані, в глибоких тріщинах, як земля в посуху. І, проте, взимку вона ходила боса, бо коли хто і давав їй чоботи, то інші віднімали.
Не витримавши життя на однім місці, Вустя восени кинула нас і пішла кудись на хутори. У свята, я завсіди бачив її кремезну, велику постать біля дверей у притворі, де стояли старці. Вона несміливо, пригноблена врочистістю, йшла до вівтаря поставити свічку. її сторонились, давали дорогу, щоб вона не замазала товстими, брудними руками празникової одежі. Чи молилась вона справді,—я не знаю. Але їй подобалась церковна пишнота, блиск позолоти на іконах, мерехтіння свічок, пахощі ладону,—цілу службу вона дивилась жадібними, широко розплющеними очима.
Перед Покровою, стомлений вечірнею, я пішов у ліс. Довго літаючи в безвітрянім повітрі, зривалось останнє листя. Ноги м'яко вгрузали і було приємно від того лагідного шуму, що тривожив сонну тишу. Я люблю самотність, бо вона не спиняє думок. Дивлячись на небо, переплетене химерним узором гілля, хочеться йти і йти без кінця. У такі хвилини людина зливається з природою, розуміє її, як живу істоту і в кожному шелестінні, в кожному повіві вітра, знаходить цілі скарби прекрасного.
За мною почулися кроки. Я оглянувся. Несподівано із тіні виринула постать Вусті.
Вона була чимсь схвильована, бо підійшла несміливо, як у церкві.
— Чого тобі?—спитав я, щоб підбадьорити її. Вона нахилила низько голову і мовчала. Кофта підіймалась од важкого дихання.