Мої батьки передали мені чисту віру. Яле, хіба бог був мені дорогший за сина? Ні! Я тієї хвилини навіть зовсім не думав про бога. Я ніколи в житті не був байдужіший до віри. Коли б мені хто дав рушницю і сказав, що нею можна врятувати сина, хіба б я вагався... Рука б мені не здригнула вбити десятки людей, щоб побачити живим і радісним його.
Коли я сидів у самоті на пагорку і поринув у важкі думи, з дороги донісся цокіт коліс. Через хвилину почулись радісні вигуки і плач. Я встав і побачив надзвичайно довгу циганську валку. Велике було здивовання, коли моя пам'ять впізнала у деяких дядьках своїх селян. Спочатку не вірилось. Невже це вони?
Чому саме вони з(явились такого, тривожного для мене, дня? Першим їхав Сворінь, бо тільки у нього було таке руде волосся. Він, впустивши віжки, які ледве не замотались у колесо, стояв без шапки і жалібно стогнав, довго і шумно дихаючи. На широку бороду текли сльози. Жінки, захлинаючись, притискували до себе дітей. А ті, що їхали ззаду, повибігали вперед, щоб глянути на високі вежі замку, за якими ховалася їхня батьківщина. Деякі хрестились, виявляючи цим свою радість.
— Здраствуйте, діти!
Ніхто не почув мого голосу... Тоді я побіг до них навпростець, кріз шипшину, і низько вклонився, знявши шапку.
— Простіть діти, простіть, любі!
Яле вони забули з радощів неправду. Ми обіймались, цілувались, немов настав Великдень.
— Еге... Постаріли, батюшко!
На мене дивились сотні очей з великою шаною. Вони бачили в мені найдорогше їм зараз у світі— частку їхньої вітчизни. Забулось усе погане, хоч усі вони були виснажені, худі й змарнілі. Я не впізнав здорового Микиту, що з десяток років тому міг понести, взявши в оберемок, два лантухи, повно набитих зерном. Хіба це стояв він переді мною? Хіба це той Микита, що запрягався у віз сам, коли приставала поганенька шкапина? Плечі тільки зостались однаково широкі, але одежа висіла, як на опудалі з паліччя. Щоки сходились одна з одною,—вони зовсім позападали і розтягли шкуру на високих вилицях.
— Що з тобою, Микито?
— Те й, що з усіма... Добре, що хоч землю рідну довелось побачити... Скільки людей ми кинули на тім
по
і £
проклятім Амурі, а скільки розгубили дорогою? Буде і тут вам, батюшко, робота.
Інші сумно посміхнулись. Яле й ці слова не затьмарили їхньої радости. Зацокотіли колеса, захитались брудні, запорошені, полотняні халабуди, напнені на возах, застукали ясла, скрині, прив'язані ззаду,—валка рушила. Підводи обминули замок, переїхали став і спинились на луках, над річкою, на тім самім місці, де стояло село.
— Отут же моя хата стояла... Отут хлів...—казав якийсь дядько, одшукавши місце свого дворища.
— Я вулиця як заросла!
Жінки біля річки мили казанки і набирали води, щоб варити вечерю. Подекуди позаймались вогники, і табір ожив: діти бігали, скакали, як коники,—їм було дуже весело, тільки тоді стихав їхній гамір, коли дядько гнав їх подалі од того возу, де лежав хворий, вкритий кожухами.
— Кінчилась циганська жисть, будь вона проклята! Покуштували куті-меду!—крикнув хтось,
У лісі зашуміли сокири і, як буря, звалився перший дуб. Всі забули про барона. Один я тільки думав про нього. Яле я нікому не насмілився сказати про пана, бо не хотілось руйнувати найкращі хвилини цих людей.
Ще сонце не зайшло, коли за кучугурами, в дорозі від цукроварні, показалось три вершки.
— Люди добрі, що то воно буде...—Крикнув хтось з натовпу, впізнавши в передньому барона.
— Пан, пан їде... Діти, що, мабуть, досі й не чули про нього, од одного цього шепотіння вчепились за материні спідниці. Всі вдивлялись у вершника, що його кінь збивав цілу хмару куряви і щораз ближче наближався до гурту селян.
Барон ударив острогами коня і швидко під'їхав до табору. Його здивували підійняті голоблі, коні, що паслись спутані, ці обірвані люди, обличчя яких він давно вже забув.
— Чого ви тут розташувались? Для циган є вигони по селах!—проказав він...
— Не добачаєш, прости на цім слові, пане. Не цигани ми, а селяни, що приїхали на свою землю.—Рішуче сказав Микита, що виступив наперед. Голова йому витяглась із вузького коміра куцини, а на жовтому чолі од напруження виступив великими краплями піт. Він не зводив очей з пана, що на хвилину зніяковів, не знаючи, що робити.
Настала мовчанка. Раптом барон струснувся на сідлі, ввесь несамовито засіпавсь і крикнув:
— Геть! Геть, за хвилину звідціль.
— Ні, пане, відціль ми не поїдемо!—тихо промовив Микита, стримуючи за вуздечку коня, що не міг встояти на місці.
— Прогнать їх!
Яле німці його не послухали,—їх було тільки двоє. Вони бачили, що дядьки поволі, спокійно один по одному почали здіймати голоблі. Один з них, щось сказав баронові, який на відповіді посміхнувся і повернув до замку коня.
— Бунти...—крикнув він, од'їхавши далеченько від табору.
Селяни посміхались.
— Ну, що взяв?
— Ми, брат, учені!
— Злякався?.. Так йому і припекло: геть та геть. Вони, щасливі із своєї перемоги, весело між собою
розмовляли, а на Микиту дивились усі, як на героя.
Яле він з цього повеселішав і, схиливши голову й заклавши назад руки, все ще стояв на тім самім місці, де здержував баронового коня. Один дід підійшов до мене.
— Як воно далі буде?—спитав він.
Старість не така наївна, як молодість: дід знав, ак може, і почував, що страшніше ще впереді. Коли я йому сказав, що в замку цілий загін німців, він зблід.
— За що ж така кара?
Нас оточила юрба. Я бачив, що того настрою, який всього хвилину тому назад примушував глузувати з пана, не залишилося й сліду. Мабуть, не одному хотілось якнайшвидше запрягти коня. Один молодий парубок вже одходив од гурту, сказавши, що йде глянуть на коней. Яле Сворінь сердито схопив за руку хлопця.
— Не смій одходить! Не обдуриш—тікати нічого! Як умирать, так усім. За чим же ми сюда їхали?
Парубок почервонів,—він, справді, надумав був тікати.
Багаття під казанками загасло. Було тихо. Всі сиділи мовчки чекаючи чогось страшного. Жінки щільніше кутались у кофти, притискаючи з важким зідхан-ням до грудей дітей. Сотні очей дивились в одну крапку— туди, де дорога до замку ховається за поворотом.
— Ой матінько моя!—крикнула раптом жінка.— Ідуть.