Філька піймав Рубанову руку і хотів було її поцілувати, але Роман розсердився:
— Що це ти робиш? Не соромно тобі? Хіба я пан чи піп? Отямся!
— Ти добра людина, Романе, як брат, як рідний брат.— І голос його затремтів від несподіваного ридання.
Не прощаючись, механік пішов уперед, а позаду лишився Філька. Стояв він на одному місці, дививсь, як иоволі зникала кремезна постать Рубана і, наче це все діялося вві сні, вимовляв:
— Таку людину міг занапастити... Таку людину... Блідли зорі. На сході небо жевріло світанням. Під берегом, у тихій заводі, ударила хижа щука, полюючи за мальком.
Немов горобці, обліпила тин малеча. Жадібно стежать оченята за Аркадієм Павловичем. Не поспішаючи, він ходить по саду. Там підійме грушу, підточену червою, або знайде яблуко, знівечене гниллю, і, назбиравши отакої падалиці собі в старий картуз, виходить за ворота, де його оточують діти.
— Мені, мені дайте!
— І мені... Я груші люблю!
— А я люблю яблука.
— Чий же ти будеш? — посміхається Аркадій Павлович і гладить русяву голівку хлопчика, а сам думає: "Мені б отакого онука".
Хлопчик дивиться сміливо, і в голубих його оченятах відбивається щире здивування.
— Я Васько Олійниченків.
— Чий, чий? Олійниченків? — допитується Аркадій Павлович і вибирає гниленьке яблуко.— Що ж, і ти, Васько, будеш таким, як твій батько? Га? Не будеш? Ой ти ж козак!
— Буду,— говорить хлопчик і хмурить невдоволено бровенята.— Мій тато хороший. Я тата свого дуже люблю.— І молоді гострі зуби впиваються в цілу, не ушкоджену гниллю м'якоть яблука.
Обличчя в хлопчика кривиться, бо яблуко кисле, але він продовжує його їсти.
— А я Таня Квіткова,— озивається дівчинка.— Я люблю груші.
— Ну, коли любиш, то я тебе почастую,— і дає їй червиву. Усіх обділив, а тоді й каже:
— Ви, діти, попросіть, то я завжди дам, а самі до саду не лазьте, бо той, хто краде, у того ручка всохне.
— А я знаю, старші хлопці обтрусили яблуню в Жигая, а ручки в них цілі,— озвався Васько.
— А я кажу — всохнуть. Хто краще знає: я чи твої хлопці? Васько замовк і уважно подивився на свою смагляву ручку.
— А я не лазила до чужого саду.
— І я не полізу.
— А у хлопців ручки не всохли,— уперто вимовив Васько, і бровенята в нього знову нахмурились.
— Ти, мабуть, теж разом з ними трусив яблуню^
— Ні, я тільки дивився.
— От і погано робили хлопчики. їх бог накаже. Той, хто краде, той захворіє і помре,— стращав Аркадій Павлович дітей.— А тепер ідіть собі грайтеся,— і він хотів було повернутися до хати, коли це озвався до нього сусіда:
— На збори йдете, Аркадію Павловичу?
— На які збори?
— А хіба вас розсильний не повідомляв?
— Яв саду порався, то він мене міг і не побачити. І що ж воно має там бути, на зборах отих?
— Про ліс говоритимуть.
— Он як? — зацікавився одразу Шумейко.— Ліс мені потрібний.
Минув день, а надвечір з усіх кінців Баланди рушили люди до сільради, розташовувались на широкому подвір'ї, густо закучерявленому споришем.
Тут збирались ковалі, теслярі, шевці, столяри, баришники, дрібні крамарі. Сюди сходилися заможні хазяїни, торговці, середняки й слобідська біднота.
Багатії трималися окремо й займали місця спереду.
З приміщення сільради винесли стола, покритого кумачем. Сіли за тим столом голова сільради та секретар. І хоч одразу на подвір'ї стало тихо, голова взяв дзвоника, покалатав ним, поставив той дзвоник на місце і вже потім звернувся до присутніх:
— Так ось, товариші-граждани! Зібрали ми вас для того, щоб прочитати, значиться, вам бомагу, котору ми одержали з округу. Наше обчество клопоталося про ліс, щоб нам одвели кілька ділянок на потреби народу, і нашу просьбу там, значиться, задовольнили. Тільки приписали у тій бомазі таке...— і голова звернувся до високого й худющого, мов жердина, секретаря: — Почитай, Іване, останній рядок, як тим лісом розпоряджатися.
Іван не кваплячись розкрив папку, взяв звідти потрібний папірець і не без вдоволення прочитав:
— "Ліс давати біднякам та середнякам",— і сів на своє місце.
— Чули всі? — запитав голова, і у відповідь знялася буря. Особливо галасували багатенькі слободяни, які стояли ближче до столу.
— Всім давати! Тепер усі однакові.
— Совєцька власть зрівняла.
— Продподаток усі платимо? Кажи — всі?
Наливалися кров'ю обличчя, запалювались злістю очі, стискалися жилаві кулаки.
— Якщо ми платимо продподаток, значить, ліс нам давай!
— Не давати їм, не давати багатіям! —линуло з різних кінців подвір'я, де гуртувалася біднота й слобідська майстеровщина.— Не давати, бо в кожного з них добрі стоги соломи стоять.
•— І дрова є.
— І вугілля вони мають.
— А не стане чим топити, то куплять собі на базарі. Гроші вони мають.
— Не дава-а-ати! Багатіям не дава-а-а...
З натовпу вийшов Аркадій Павлович Шумейко, прямуючи до стола.
Він витер з обличчя піт, поклав жилаву, сильну руку на ріжок стола й, озирнувши людей, сказав:
— Правильно! Тільки чого здіймати галас? Не давати, то й не давати. Такі діла треба вирішувати не горлянкою, а розумом. Ось я й хочу запитати голову сільради.— І Аркадій Павлович нагло глянув йому просто в очі, та глянув так, наче загнуздав одразу, мов доброго коня.— Скажи, Прокоповичу, ліс з урочища Шишкового залишається й падалі за нашою громадою?
На подвір'ї було тихо, але голова, хвилюючись, узяв нащось дзвоник, покалатав ним, поставив на місце і вже потім відповів:
— Таку довідку, товариші-граждани, можу дати. Ліс, значиться, в урочищі Шишковому у повній силі й законності лишається за нашою громадою.
— От бачите,— продовжував Аркадій Павлович, і знову очі його так і ширяли по широкому подвір'ю, де стояли принишклі, але уважні й насторожені слободяни.— Всі чули, що сказав голова? А ви кричите: "Не давати багатіям, не давати!" І не треба. І я сам за те, щоб не давати.
— Що це ти, свате, заговорюватися почав? — вигукнув з натовпу невдоволений Жигай.— Всі ми тепер рівні. Всі гражданами стали, значить, усім треба ліс давати. Хіба не так я кажу?
Аркадій Павлович, не перебиваючи, вислухав свата, але не став із ним сперечатися.
— Так отож і я за ту бомагу,— уперто вимовив Шумейко,— бо в ній сказано ясно: кому давати, кому не давати.