— Правильно! — підтримав Шумейка хтось з передніх лав, здогадавшись одразу, куди він гне, куди повертатиме.
— Начальству в окрузі видніше. Вони старша власть, вони там і командують, що й до чого.
— А ми хіба тут дурні вівці зібралися? — вихопився самотній голос і завмер, бо Аркадій Павлович, насупивши брови, обвів всеньке подвір'я важким поглядом.
— Таке життя настало тепер, що треба нам до всього прислухатися, а свій розум мати. І я так скажу, як ви думаєте. Продподаток ми всі платимо? Всі. Закони Радянської влади всі виконуємо? Всі. Значить, усім і лісу треба давати.
Наче вогняні іскри викресав цими словами, кинувши їх у натовп.
— Бач, як повернув!
— А ти ж гадав, він за бідноту вболіватиме? Та це такий вовк, що всім би нам горлянку перегриз.
— Приборкаємо і його.
— Еге, приборкаєш. А про зятя, про Нехльоду, забув?
— А що може вдіяти Нехльода, коли ми всі згуртуємось?
— Доки згуртуємось, то він тебе в баранячий ріг зігне.
— Не давати лісу! Не дава-а-а...— протестувала слобідська біднота.
Аркадій Павлович виждав, поки люди трохи втихомирились.
— Ще я не скінчив, а ви вже такий галас підняли.— І він злісно метнув очима на бідноту.— Ви всі знаєте: я орендую паровий млин. Обійтися без дров не можу. Так хіба Радянська влада не піде мені назустріч? Отож я й кажу: нехай громада забирає те, що їй округ призначив, а ми ось, хазяїни,— і Шумей-ко повів рукою в бік передніх лав,— ми собі з Шишкового урочища будемо ліс возити.
— Та й добрий же ви крутій, хазяїне! — почувся з натовпу майстеровщиии сміливий, владний голос, і наперед вийшов механік Рубан.
З якою ненавистю метнув на нього очима Шумейко, відчувши, що саме оцей вайлуватий з вигляду чоловік, упертий і розумний, таїть у собі для нього, Шумейка, загрозу зірвати всі його плани! Відчув також хазяїн, що не раз іще, мабуть, доведеться йому зустрітися з механіком отак, як зараз, і хто знає, за ким буде та перемога.
"Коли б же то знайшлися такі молодці, щоб усунули його з дороги, щоб не каламутив він бідноти, не сіяв розбрату між слободянами. Ну чого йому виходити сюди? Та хіба колись посмів би він отаке зробити? Ніколи в світі. Слова вимовити проти свого хазяїна не посмів би. А зараз, бач, як розпаскудився! Вже на людях хоче зі мною сперечатися. Послухаю, що ти скажеш. Може, до ладу, може, без ладу".
Механік підійшов до стола, глянув хазяїнові в обличчя. Стрілись погляди на мить, мов іскрами гарячими обдали один одного.
— Хитро мій хазяїн повертає. І так воно в нього виходить, що й бомага правильна, і всі ми продподаток платимо, і всіх нас зрівняла Радянська влада. А як же вона зрівняла, коли ви, Аркадію Павловичу, маєте паровий млин? А Севастян Жигай — пивницю. Наживаються баришники, торговці та крамарі. І є в нашій слободі Баланді майстеровщина, є біднота. .
— То нехай ота біднота, оті пролетарії багатіють теж! — вигукнув хтось уїдливо з гурту заможних хазяїнів.
— Надійде час — розбагатіють і вони. До того йдеться. Та не про це зараз мова. Коли б ми, товариші, погодились на оте все, чого домагається Шумейко,— лісу б в урочищі Шишковому не стало. Хіба ми забули, як ранньою весною лісництво відпустило бідноті сто дерев. А одержала біднота ті дерева? Ні, не одержала. Опинилися всі дубки на паровому млині, у Шумейка. Хто в цьому винний? Я вважаю, винний голова сільради.
— Мені було наказано. Адже я не з своєї волі все те робив.— І, червоніючи на виду у всіх, Прокопович узяв до рук дзвоника, але одразу ж поставив його на місце.— Мені вище начальство вказівку дало.
— Хто ж це — вище начальство? Може, Карпо Нехльода?
— А хоча б і він! Власть вища за сільраду.
— Нам зараз байдуже, хто вищий, хто нижчий, а тільки ми всі давайте стояти за правду!
— Не давай йому говорити! — закричав першим Севастяп Жигай, і його відразу підтримали в передніх лавах:
— Годі!
— Чули ми таких, як ти!
— Досить! Кінчай!
— Ні, не досить! — підвищив голос механік.— Іще я не все сказав, а сказати мушу, і ви мене не зіб'єте з пантелику, скільки б тут не кричали. Так ось як я думаю: ліс в урочищі Шишковому треба оберігати. Ні Шумейку, ні іншим багатіям не давати. Припече, то куплять собі на базарі.
І нова хвиля обурення й злоби охопила передні лави:
— Геть! Замовчи! Не хочемо тебе слухати!
— Говори, Рубане! Викривай їх, анахтемів.
— Про дубки правильно згадав... Бідноті призначали, а Шумейко все собі хапонув.
Дзеленчав дзвоник, але розбурханий натовп не вщухав.
— Досить! Не бажаємо тебе слухати!
— Це він навмисне бунтує народ. Для <юго бунтує?
— Ви неподобства робите, а ми щоб мовчали? Ні, минулося! Тепер не ті часи. Нам треба подумати, як краще згуртувати бідноту і середняків у комнезамі, щоб слобідських багатіїв, та всяких баришників, та торговців па збори наші не пускати зовсім.
Немов іскру викресав у пальну рідину, так спалахнули відразу гнівом супротивники.
— Це пас не пускати? Нас, вільних тепер громадян? Та хто ти такий, що свої закони тут буде встановлювати? Як ти смієш отаке говорити людям?
— Ми зараз всі рівні, значить, і лісу всім давай.
— Ось де вам лісу! Чули, що в постанові сказано?
— Все одно буде не по-вашому, а по-нашому! Знову дзеленчав дзвоник.
Рубан стояв біля столу. Він бачив, як йому погрржували багатії, чув їхні надсадні вигуки: "Геть! Не бажаємо!", але не зважав ні на погляди, сповнені люті, ні на стиснуті кулаки, що здіймалися над головами.
Та ось помітив механік, як з натовпу відділилося кілька розчервонілих від злоби баришників. Вони підійшли до столу. Це так було несподівано, що люди одразу принишкли, ще не розгадуючи злого наміру.
— Ти чому не слухаєшся нас? — запитав один з баришників, і всі побачили, як його пальці стислися в жилавий кулак.
— А чому б це я слухався вас? — запитав механік, готовий прийняти бій.— Хто ви мені: куми, свати мої а чи друзі вірні?
— Ми наказуємо тобі: перестань!
— Еге, та вони Рубану погрожують,— вихопився від паркана чийсь тривожний голос.— Ану, майстеровщино, підіймайся!
Невідомо, чим би закінчилася ця суперечка, коли б у цю хвилину не з'явилися сюди Карпо Нехльода з Матюшею Жигаєм.
— Чого це ви зняли такий галас?
— А ось він, бунтар оцей, колотнечу розводить, щоб нам лісу не давати, щоб на збори нас не пускати! — І здоровенні баришники, сподіваючись па підтримку начальства, одійшли від столу, а Карпо Нехльода, подивившись мовчки в суворе обличчя механіка, сказав: