Та Рубай цієї ночі довго не міг заснути.
"А що, як Філька десь заховався в лозах і жде, вичікує пізньої години. Люди поснуть, ніхто не заважатиме, і тоді він зробить своє діло, не розуміючи сам того, на що зважився".
Ця думка настільки була ймовірною, що Роман Петрович не міг заспокоїтись. Тихенько, щоб не розбудити своїх домашніх, які вже спали, він встав з постелі, вийшов на подвір'я.
Трохи прояснилось небо. Вже де-не-де поміж хмарами видно було зірки. Не поспішаючи, вдруге попрямував Рубан тією ж стежкою до млина.
Філька справді переховувався в лозах. Його нещадно жигали комарі, але він терпляче ждав, поки церковний сторож проб'є на дзвіниці північ.
І коли згодом завмер дванадцятий удар, мірошник вийшов із своєї схованки й попрямував до млина. Він догадувався, чого Рубан разом з Семеном навідувалися сюди. Певне, його намір розгадано, але Філька тепер уже не міг зупинитися на півдоро-зі. Лють ще була настільки сильною, що вона гасила в ньому всі інші думки.
"Нехай відчує... за все: і за руку, і за те, що вигнав з хати, і за всі попередні образи".
Був багачем — і багатства не стане... Він, Філька, підійме на ноги всю слободу, та нехай потім шукають вітра в полі. І горбань навіть посміхнувся від задоволення, уявивши собі оту вирішальну секунду, коли стрясеться від гучного вибуху повітря.
"О, я йому віддячу! Він зазнає від мене подяки. Довіку її не забуде!"
Рішучий у своєму злочинному намірі, Філька рушив до тихого млина. І чим ближче підходив до нього, тим відчутніше зростали в ньому страх і тривога. Але він, перемігши їх, проліз через відому лише йому дірку в паркані і сторожко наблизився до машинного відділення. Вліз через вікно всередину, поклав піроксилінові шашки під двигуном.
Серце його в цю хвилину билося часто й тривожно, та страх той гасила лють і ненависть до хазяїна.
"Все одно тепер мені життя нема, родині моїй життя нема... Нехай же й він, гадина, відчує... Нехай прокинеться та гляне потім, де буде його добро. Швидше б упоратися. Бач, яким зірчастим стає небо. Можуть побачити, можуть упізнати..."
Він поспішав, і тому єдина рука діяла не зовсім вправно. Та ось усе вже зроблено. Філька сторожко йде до паркана, розмотуючи бікфордів шнур. Ще минає хвилина, і він пролазить крізь дощатий отвір, полегшено зітхає.
— Ну, все,— вимовляє Філька, обливаючись холодним потом.— Тепер тільки підпалити...— Він скидає піджак, накривається ним, чиркає сірчаною головкою по коробці. Блимає вогник, загоряється шнур, і вогняна змійка повзе до машинного відділення.
Філька схоплюється на ноги, щоб втекти звідси, але в цю ж мить несподівано чиясь сильна й нещадна рука хапає його за комір.
— Ти посмів? — Важкий кулак механіка підводиться для удару, але не б'є.
Око Рубана приковує прудкий вогник і димок, що швидко пересувається до млина.
Забувши про небезпеку, Роман Петрович метнувся до паркана.
— Куди ти? Назад, Романе! Назад, бо загинеш! — закричав Філька, пополотнівши. Тільки тепер збагнув він всю страхітливість свого злочину. Очі його вп'ялися в постать механіка, що кинувся на видиму невблаганну, жорстоку смерть. А цієї смерті Філька не хотів, тому так одчайдушно закричав вій, намагаючись зупинити, повернути назад, врятувати людину від загибелі.
— Ой Романе! Спинися! Втікай — зараз вибухне!.. Повернися...— І раптом Філька побіг до річки, побіг швидко, як втікає звір від смертельної небезпеки.
"Пропав... Пропав Роман, і я пропав... Тепер уже мені не жити. Кінець!.. У тюрмі, без сім'ї загибель мені буде. Що ж я наробив?.. Що я наробив, нерозумний?"
Філька спинився.
"Куди біжу? Чого втікаю? Все одно... Краще смерть. Навіщо жити з таким гріхом? Занапастить невинну людину... таку людину... О горе моє, горе!" — і він упав на траву, метаючись, мов у гарячці.
"Зараз, ось зараз вибухне, тоді і я рішу себе. Все одно тепер життя мені не буде. Кінець... Діти мої, голуб'ята мої",— згадав він у цю хвилину найдорожче, що було у нього, й заплакав так гірко, як ще не плакав ніколи в житті.
А вибуху не чути.
Філька затихає, підводить голову, вдивляється в бік млина. Там тихо й спокійно. В його очах засвічується надія. Губи вимовляють бажані слова:
— Загасив шнур, загасив... Невже встиг? Не чути вибуху... Не чути.
Філька увесь дрижить від хвилювання й великої внутрішньої тривоги. Він підводиться з трави, йде в напрямі млина, потім знову біжить берегом назад, зупиняється, жде.
"Чого ж я боюсь? Ну, 49ГО? — картає він себе за малодушність і знову повертає до млина.— Але що то за постать? Хто йде назустріч? Роман? Невже він?.. А може, ні? Може, якийсь рибалка вирушає на вранішній кльов?"
Філька стає за кущем лози і очей не зводить з людини, яка підходить все ближче, ближче. Ніяких вудок у людини, тільки в руках якийсь пакунок.
— Роман... Роман Петрович! — скрикує Філька, пізнавши механіка, й виходить на стежку.— Ти встиг загасити? — І горбань відчуває, як йому стає моторошно від того збудження й того страху, які він щойно пережив.— Бий мене! Карай мене, Романе. Мій злочин. Я заслужив. Сам не знаю, що зі мною робилося... Мабуть, розум помутивсь у мене. Тебе міг невинно занапастити. Бий мене, як хочеш, на все я згодний.
— Не те говориш, Пилипе,— сказав механік, зрозумівши його душевний стан.— За що ж тебе бити, коли ти сам, мабуть, того не розумів, що мав зробити. Подумай тільки, на яке добро піднялася твоя рука. Машини там... А хіба не розумієш досі, чиї машини?
— Його машини, Шумейкові!
— Ну й дурень! — сказав щиросердно Роман Петрович.— Головою треба метикувати. Сьогодні вони ще йому належать, а може, завтра будуть нашими... Зрозумів, проти кого руку підносив? Проти народу трудового, і за це тобі прощення немає!
— Значить, ти мене викажеш? — запитав Філька, благально дивлячись в очі механіку.— Діти в мене... дружина... Не губи! Вік пам'ятатиму і клянусь тобі... таким ділом не займатимусь. Дуже образив мене Шумейко... Скалічив. Бідую зараз дуже. Діти хліба не бачать, картоплею харчуються. Зглянься, Романе Петровичу, не говори про це нікому.
— Діти... Чого ж ти про них не згадав тоді, коли на таке злочинство йшов? Діти... Уже ми думали про тебе. Якусь роботу підшукаємо — чи десь сторожем, чи, може, щось інше. А на роботу станеш. Ми тобі в цьому допоможемо. А дітям... Нехай прийде твоя дружина — я дам борошна і грошей трохи дам. Чого ж мовчав? Поділимось. І про дітей твоїх подбаємо. А ти: "Не губи!" Хто тебе губити стане, отакого...