— Вийди, Пилипе, сюди, до столу. У залі настала мертва тиша.
Наперед вийшов тихий, бідно одягнутий юнак. Він уникав дивитися товаришам в очі, а, схиливши голову, почав:
— Не можу отак на світі жити. Встану вранці — думаю, спати лягаю — думаю... Совість нечиста в мене, і я далі не можу... не можу мовчати. Ото чули, може, ранньою весною біля містка роздягли... То він ось, Матюша, умовив і мене, й інших на чорне діло.
— Брехня! Не вмовляв! Нічого не знаю. Не був я там.
— Був! — сказав, підвівши голову, Пилип Костриця.— Був! Я правду кажу. Я згодний нести покарання. Я заслужив. І мені не місце тут, серед вас, хороших, чесних комсомольців. Якщо до суду треба віддати — віддавайте, я згодний. Тільки не можу довше мовчати. Темний я, неписьменний. Йому вірив... а того не розумів, у яку яму він мене затягне. Ось і все. Що хочете робіть, а в комсомолі мені тепер не місце. Я розумію це сам. Я для того прийшов на збори, щоб про все вам розказати. А тепер я піду...
— Ні! Не підеш! — закричав Матюша Жигай, хапаючись за зброю.— Не підеш, доки не зречешся своєї брехні! Не було того, що ти зараз тут розповідав. Вигадав усе. Для чого вигадав? Хочеш їм прислужитися? Топиш невинних людей? Ганьба тобі! Ганьба!..
І тоді щось дивне сталося з Пилипом Кострицею. Тихий перед цим, пригнічений і засоромлений, він одразу наче переродився на очах у всіх. Досі схилена голова раптом підвелася. Поглядом, сповненим здивування й образи, він дивився в обличчя Матюші.
— Ні, тепер уже душі моєї ти не купиш! І на брехню не повернеш мене. Ти винний у всьому! Ти мою совість зачорнив! Людям в очі дивитись не можу. І хоч не вбив я нікого і не роздягав нікого, та з тобою разом на темне діло йшов і каюся зараз. Каюсь чесно, а ти знову штовхаєш мене на брехню? Та я тебе, гаде, власними руками задавлю! — і з небувалою спритністю Пилип Костриця схопив Матюшу за горло.
— Пилипе, отямся! Що робиш? — крикнула Ольга, і цей крик спинив розлюченого юнака. Блідий, з тремтячими руками, він глянув на дівчину і, нікому нічого не сказавши, вийшов за двері. Як тільки його не стало, Матюша Жигай нахабно заявив:
— Так от, нікуди, ні до якого моста я не ходив. Нікого не грабував. Все, що ви тут зараз чули,— нагла брехня. І я розумію, для чого це зроблено. Це зробила вона, Ольга Ярош, щоб мене вижити з секретарювання!
— Жигай, ти думай, що говориш!
— А що мені думати? Хіба не ясно й так, куди воно гнеться? Тільки не на того натрапила. Я без бою тобі не дамся. Краще їдь туди, звідки приїхала! Без тебе нам жилося спокійніше. І я так гадаю...
— А я так гадаю, що тобі треба негайно залишити збори,— сказала, стримуючи хвилювання, Ольга Ярош.— А справу про напад біля мосту ми передамо слідчим органам.
— Виганяєш? Ти мене виганяєш? — верескливо запитав Матюша і сів у першому ряду на вільний стілець.— Цікаво... Дожився, щоб мене, секретаря осередку... Я хочу знати, за віщо? Які причини? Який промах я зробив у роботі? Скажи...
— Скажу.— І Ольга Ярош глянула просто у вічі Матюші. Він витримав той погляд і, поклавши ногу на ногу, приготувався слухати.— Так ось я з чого почну, товариші! В таких умовах, як зараз, важко проводити збори, але ми їх проведемо. Я вважаю великою ганьбою для тих комсомольців, які не тільки запізнились, але навіть прийшли сюди п'яними. Та ми вже чули тут і знаємо, що це за комсомольці. Це хулігани, п'яниці, бешкетники. І ватажком, натхненником, організатором усіх чорних справ був Матвій Жигай — секретар комсомольського осередку. ♦
Далі їй не дали говорити:
— Ге-еть! Ми не визнаємо тебе! Ге-е-еть!
— Ти контра! Ти приїхала розганяти комсомол! Товаришу Нехльоді поскаржимось...
— Не думайте, що коли ви будете кричати отут, то я піду із зборів чи виїду з слободи. Знайте: з слободи я не виїду, доки комсомольська організація не буде такою, якою належить їй бути. Все вороже нам, гидке, непотрібне, все те, що гальмує і заважає нам у роботі,— ми викорчуємо, як бур'ян. А в цьому допоможе нам Радянська влада. А зараз я пропоную вам негайно здати зброю!
— Я плюю на все, що сказала тут оця... приїжджа! — підвівшись з місця, заявив Матюша Жигай.— І на рішення ваше плюю... Не маєте права без мене, без основного активу...— І він підійшов знову до столу й, нахабно дивлячись в лице Ользі, продовжував: — Наївна ти, деточка! Ну хто ж тобі здасть зброю? Та й взагалі... Як смієш ти командувати мною?
— Що це за поводження? Це хуліган, а не секретар! Вивести його звідси, якщо сам не хоче...
— А це хто мені погрожує? — позирнув на зал Матюша.—-Тихо! Не так буде, як ви хочете, а так, як наш актив зараз вирішить. Ану, братва, до роботи!
Підвелися лобуряки, ждуть, що накаже — те й робитимуть. Але Матюша поки що вичікував сам слушної хвилини.
— Ану, дай сюди протокол сьогоднішніх зборів! — І, вихопивши у секретаря кілька списаних олівцем листків, Матюша швидко розірвав їх на дрібні шматочки.— Ось ваше рішення! А я був і буду секретарем осередку...
На столі чаділа "молния", бо не вистачало вже, мабуть, гасу. Ніхто не вкручував ґнота, і він червонів все дужче. В залі стояла напружена тиша, тому так добре було чути кроки Єгора Шульги, що підходив і собі до столу президії. Він зупинився проти Матюші. Кілька секунд вони мовчки дивились один одному в очі, а за ними напружено й тривожно стежили всі, особливо Ольга.
їй хотілося зупинити, застерегти Єгора від непродуманого вчинку, та вона поклалася на його витримку й розсудливість, а серце їй завмирало у грудях від хвилювання.
"Ой, що ж воно буде? Мабуть, по-доброму не вийдуть розбишаки. Доведеться міліцію гукати. Міліцію... Але як гукнути, кого надіслати..."
Першим порушив мовчанку Єгор, владно сказавши:
— Ти вже не секретар і не комсомолець...
— Ха-ха-ха! — нервово зареготав Матюша, але сміх його швидко урвався, бо він помітив, як сильна Єгорова рука стис-лася в кулак, а погляд не віщував нічого доброго.
— Іди звідси геть! — наказав Єгор, готовий у цю хвилину на все.
— Ану, братва, сюди, на поміч! — гукнув Матюша, відступаючи од столу.
Заскрипіли задні лави, метушливо загупали об підлогу чоботи.
— Ще раз пропоную здати зброю, негайно залишити збо* ри! — І Ольга підвелася.